Артур Конан Дойль - Долина жаху, Артур Конан Дойль

- Врешті-решт,- мовив насамкінець він,- що його могло так злякати? Можливо, лише його нечисте сумління. Почуваючись зрадником, він прочитав звинувачення в очах іншого.

- Цей інший, сподіваюсь, професор Моріарті?

- Саме він! Коли хтось із їхньої компанії каже «він», то зрозуміло, про кого йдеться. Над ними всіма верховодить лише один «він».

- І що ж він замислив?

- О, це непросте питання. Коли супроти вас стоїть один з найперших умів Європи, за чиєю спиною - безліч темних сил, то чекати можна будь-чого. Наш друг Порлок, здається, зовсім розгублений - порівняйте, будь ласка, лист з адресою на конверті, написаною ще до цих лиховісних відвідин. На конверті почерк чіткий і впевнений. У листі його ледве можна розібрати.

- Чому ж він узагалі писав?

- Він боявся, що я домагатимусь пояснень і тим самим завдам йому прикрощів.

- Так, звичайно,- сказав я, взяв шифрований лист і став уважно розглядати його.- Далебі, можна збожеволіти з того, що в такому клаптику паперу приховано серйозну таємницю, до якої неможливо проникнути.

Шерлок Холмс відсунув убік незайманий сніданок і запалив закіптюжену люльку, супутницю його найглибших роздумів.

- Цікаво,- мовив він, зручно всівшись у кріслі і втупившись очима в стелю.- Можливо, тут містяться деталі, які обминув ваш гідний Макіавеллі мозок. Погляньмо на цю загадку в світлі чистого розуму. Цей чоловік посилається на якусь книжку. Ось наша вихідна точка.

- Надто вже вона непевна.

- І все-таки погляньмо, чи можемо ми її розвинути. Що більше я міркую над цією загадкою, то менше вона здається мені незбагненною. Які вказівки щодо книжки?

- Жодних.

- Ну, ну, тут не так уже все й кепсько. Шифрований лист починається великим числом 534, чи не так? Візьмемо за робоче припущення, що 534 - це сторінка, яка є ключем до шифру. З цього випливає, що книжка досить-таки груба. Наступний знак - К2. Що ви скажете про це, Ватсоне?

- «Книга друга», звичайно, тобто частина друга.

- Навряд чи це так, Ватсоне. Якщо подано номер сторінки, то номер частини твору вже несуттєвий.

- Колонка! - вигукнув я.

- Чудово, Ватсоне! Ви просто вражаєте мене цього ранку. Напевно, колонка. Отже, тепер ми починаємо з того, що цей грубий том надруковано в дві колонки - досить довгі, бо одне зі слів позначено числом 293. Чи всі можливості цього листа ми вичерпали?

- Побоююсь, що всі.

- Ви несправедливі до самого себе. Ще одна думка, любий мій Ватсоне. Якби книжка була рідкісна, то він одразу надіслав би її мені. Насправді ж він збирався, поки його намірів ніхто не порушував, надіслати лише ключ. Він пише про це в своєму листі. Це означає, що таку книжку я легко можу знайти в себе. Іншими словами, Ватсоне, йдеться про якесь дуже поширене видання.

- Справді, звучить імовірно.

- Отож ми можемо звузити поле наших пошуків до грубої книжки, надрукованої в дві колонки й дуже поширеної.

- Біблія! - переможно вигукнув я.

- Добре, Ватсоне, добре! Але здогад, на жаль, хибний. Адже саме Біблію найважче уявити на руках у когось із спільників Моріарті. До того ж, видань Святого Письма так багато, що він не міг сподіватися, ніби я маю примірник із так само нумерованими сторінками. Ні, він посилається на щось певніше. Він знає, що його сторінка 534 достеменно збігається з моєю сторінкою 534.

- Але таких книжок небагато!

- Отож. Тут і є наш порятунок. Наші пошуки тепер обмежуються книжками з постійною нумерацією сторінок, і до того ж такими, які має кожен.

- Довідник Бредшоу?

- Ні, Ватсоне, навряд. Зміст слів цієї книжки завузький. Бредшоу ми можемо проминути. І будь-який інший довідник чи словник теж - із тієї самої причини. Що залишається?

- Який-небудь щорічник!

- Чудово, Ватсоне! Я помилявся, гадаючи, що ви не влучите в ціль. Щорічник! Візьмімо випуск «Щорічника Вайтекера». Він найбільше поширений. Має потрібне число сторінок. І надрукований у дві колонки. На початку зміст його слів дещо обмежений, але ближче до кінця ширшає.- Він узяв з полиці том щорічника: - Ось сторінка 534, друга колонка,- про торгівлю Британської Індії. Записуйте, Ватсоне. Номер тринадцятий - «Магратта». Побоююсь, що початок не дуже втішний. Номер сто двадцять сьомий - «уряд». Тут уже є певний сенс, хоча це й не дуже стосується нас із професором Моріарті. Спробуймо далі. Що ж робить уряд Магратти? На жаль! Наступне слово - «пір’я». Не вийшло, любий мій Ватсоне. Кінець!

Він говорив жартівливим тоном, але його насуплені брови свідчили про зневіру і розчарування. Я теж сидів засмучений і безпорадний, утупившись у камін. Запанувала довга мовчанка, яку перервав несподіваний вигук Холмса, що з’явився з-за дверцят шафи з іншим, пошарпаним, томиком у руці.

- Ми поплатилися за свій поспіх, Ватсоне! - вигукнув він.- Ми випередили час. Нині сьоме січня, й ми взяли найсвіжіший том щорічника. Але більш ніж імовірно, що Порлок брав для свого листа минулорічний випуск. Він, звичайно, повідомив би нас про це, якби встиг написати лист із поясненням. Тепер погляньмо, що покаже нам сторінка 534. Номер тринадцятий - «маю», сто двадцять сьомий - «відомості». Це вже дещо обіцяє.- Холмсові очі блищали, а тонкі, нервові пальці тремтіли, коли він перелічував слова.- «Небезпека». Ага! Чудово! Записуйте, Ватсоне: «Маю... відомості... небезпека... може... загрожувати... дуже... скоро... якийсь». Далі у нас стоїть ім’я «Дуглас». «Багатий... сквайр... тепер... у... Берлстон... замок... Берлстон... запевнити... вона... незворотний». Усе, Ватсоне! Що ви скажете про застосування чистого розуму та його результати? Якби наш зеленяр мав на продаж лаврові вінки, я послав би Біллі купити один.

Я й досі роздивлявся папірець на своїх колінах, на якому записав розшифрований Холмсом лист.

- Який дивний спосіб туманно висловлювати думки! - мовив я.

- Навпаки, їх висловлено дуже ясно,- заперечив Холмс.- Коли для висловлення своїх думок ви користуєтесь лише однією колонкою книжки, то навряд чи знайдете все, що вам потрібно. В чомусь ви повинні розраховувати на кмітливість вашого адресата. Зміст цілком зрозумілий. Якась небезпека чатує на Дугласа - багатого джентльмена, що мешкає, мабуть, у сільській садибі. Порлок певен,- «запевнити» - це найближче, що йому пощастило знайти до слова