Платон - Бенкет, Платон

       – Разом долаючи шлях, – кивнув Сократ, – порадимось, що маємо сказати. Ходімо ж!

       Обмінявшись такими словами, ми вирушили в дорогу. Сократ, заглибившись у думки, всю дорогу плівся позаду, а коли Арістодем зупинявся, щоб почекати його, велів йому йти вперед.

       Коли Арістодем опинився перед оселею Аґатона, двері якої були відчинені, йому довелось пережити, як сам він переповідав, досить смішну історію. (е) Тут же йому назустріч вибіг раб і запросив до покоїв, де всі гості вже вмостилися на своїх ложах, готові розпочати частування. Аґатон, як тільки побачив його, звернувся з привітанням:

        (175) – Дуже гарно, Арістодеме, що ти прийшов, аби прилучитися до нашого бенкету. Якщо ж тебе привело сюди якесь інше діло, то відклади його. Я шукав тебе ще вчора – хотів запросити на цю учту, та не міг знайти. Але чому ти, не привів із собою Сократа?

        – Якось так сталося, що озирнувшись назад, я не побачив Сократа, який ішов позаду, – відповів Арістодем. Довелось пояснити, що вони йшли разом, і Сократ запросив його на цей бенкет.

        – Добре зробив, що прийшов, Арістодеме, але де ж усе-таки Сократ?

       – Зайшов сюди слідом за мною, тому дивуюся, де б то він подівся.

       – Глянь-но довкола, хлопче, – звернувся Аґатон до раба, – і приведи Сократа. А ти, Арістодеме, приляж біля Ериксимаха.

       Тут Аґатон велів рабові обмити ноги Арістодемові, щоб він міг зайняти ложе біля святкового столу. Тоді прийшов хтось із рабів і сповістив, що Сократ зайшов задалеко і стоїть тепер на порозі у сусіда. Хоч як той просить його, Сократ нізащо не погоджується зайти.

       – Щось таке верзеш – зовсім недоречне. Клич Сократа і не відступай від свого.

       – Ні, облиш його, – втрутився Арістодем. (b) Такий уже в Сократа звичай – прийде, стане собі десь скраю і стоїть. Cкоро він тут буде. А зараз дайте йому спокій.

       – Гаразд, хай по-твоєму, – погодився Аґатон. Ви ж, хлопці, – звернувся до рабів, – пригощайте нас – усіх, хто тут присутній. Подавайте все, що там нарадилися подавати, бо нікого старшого над вами я ніколи не ставив. (с) Вважайте мене теж гостем, що разом з усіма іншими запрошений на бенкет, і догоджайте нам, щоб було за що вас похвалити.

       Після такого запрошення всі почали частуватись, а Сократ все не йшов. Аґатон раз у раз поривався послати раба по Сократа, але Арістодем зупиняв його. Нарешті за якийсь час Сократ таки явився, – прийшов навіть трошки скоріше, ніж звик це робити зазвичай – десь посередині бенкету. Аґатон, що нагодився скраю, запросив його до столу:

      – Ходи сюди, Сократе, – мовив він, – приляж біля мене, щоб і я міг втішатися твоєю мудрістю, що зійшла на тебе в передпокої. (d) Ти, певна річ, знайшов її і тепер володієш нею, інакше ти б і не зрушив з того місця.

Сократ сів собі та й каже:

       – Як би то було добре, Аґатоне, щоб ми були сполучені один з одним і щоб мудрість могла переливатися від повнішого з нас до ненаповненого, як та вода в келишках, що перетікає з повного у порожній. Якщо й мудрість має подібну властивість, то я ще більше ціную це місце за столом поруч тебе. (e) Адже, перебуваючи пліч-о-пліч із тобою, я перейму чимало гарної мудрости. Бо чого варта моя, – вона мов той сон, а твоя – і сяє, і примножує твої успіхи. Так сталося, коли ти явився позавчора, такий молодий ще, а мудрість твоя сліпуче засяяла на очах у тридцяти тисяч еллінського люду. 

       – Ох ти, Сократе, старий лукавцю, – сказав Аґатон. Ми ще про цю мудрість поговоримо – я і ти, але дещо пізніше. І хай Діоніс нам буде суддею. Але спершу берись-но до їжі.

       – Потім, – розповідав він далі, – як Сократ приліг і поїв, та й інші гості підкріпились, кожний сполоснув руки і, за звичаєм, склавши хвалу Богові піснею, всі налили собі вина. Тоді слово взяв Павсаній і сказав приблизно таке:

       – Послухайте, достойні мужі. Може б, ми трохи вгамувалися з питтям. Я, правду кажучи, чуюся препогано після вчорашньої пиятики і потребую якогось перечинку. (b) Мабуть, не один із вас відчуває щось подібне. Були ж бо вчора тут. Розважте, чи не могли б ми бути поміркованішими у трунках.

Тоді вже втрутивсь Арістофан:

      – О так, добре мовиш, Павсанію. Мусимо трохи вгамуватися з тією пиятикою. Я теж ще від учора хмільний.

Вислухавши їх, мовив Ериксимах, син Акумена:

       – Гарно, – каже, – говорите. Але ще одного з вас хотів би я вислухати. Як чується на силі щодо пиття Аґатон?

       – Та ніяк, – каже, – я теж не в найкращому стані.

       – Для нас це, здається, був би дарунок долі – для мене, для Арістодема і Федра, та й для них ось, (с) якби ті, що можуть пити багато, сьогодні відмовилися від трунків. Ми ніколи не чуємось на силі, щоб добре випити. Не беру до уваги Сократа: пити чи не пити – йому байдуже. Хоч як би ми вчинили, він буде задоволений. Гадаю, що жоден із присутніх особливо не прагне впитися вином, то, може, не роздратую вас, дозволивши собі сказати правду про пияцтво. (d) Мені відомо з медицини, що пияцтво шкодить здоров’ю, тому я сам, якби моя воля, не продовжував би цієї пиятики, та й іншому не радив би, тим паче, що мені ще після вчорашнього хміль з голови не вивітрився.

       – І все ж, – перебив