Валерій Олександрович Шевчук - Сповідь, Валерій Олександрович Шевчук

рази!

Я нахилився до печі: запахло печеним тістом, попелом, знайомим духом пічного жерла; мені раптом здалося, що там у глибині пробігло кілька вогників, як золоті змійки, - на мить скувала мене дивна знесила. Але тільки на мить, я потяг до себе лопату і вийняв солодке випечене тісто, що дихнуло мені у вічі як живе. Це повернуло мені урочистий настрій і добрий гумор, я вигукнув якийсь жарт, на який усі в хаті засміялися, сміявся й коровай, якого я поважно, не кваплячись, поклав на стіл.

Ой попід лісом Шугроньки грають, До терену припадають, А в тім терені Світлонька, А в тій світлоньці Улянка…

Ми співали всі семеро, йдучи вулицею, а за нами бігли діти, вітали нас люди, яких зустрічали, ми вітали і їх. Я зирнув у небо, святочне й погоже, сонце золотим клубком стояло над старезною липою, пливло павутиння, листя шаруділо в ногах. Я раптом подумав: чи не дурю сам себе? Що воно, оте чавке на серці, що мене турбує й непокоїть? Я подумав: не минає воно, чудне запаморочення, а від чого воно й чому? Заспівав голосніше й хотів забутися про все, хотів гулянки чесної і свята радісного. Саме в цей час ми й зайшли до двору молодої.

Нас зустрів її батько, посадовив за стола, і ми знову по-молодецькому випили. Відбули обід, гомоніли, сміялися й жартували. Молода цвіла: ніколи не була ще така гарна, а я знав її від дитинства. Можливо, був надмір збуджений, бо те, про що натякаю, не переставало потай мене турбувати - не хотів я віддаватися темному настрою.

(Пізніше я багато про це думав. Темно хиталися перед очима гілки, довкола німо витиналися голі дерева, оксамитні стовбури, кора в дощових сутінках оживає, я відчував, як дихають сосни, як чеше хмари гілля, ніби гребінець, дере й розчісує сірі шматки вовни, готуючи пряжу, вичісує дрібні краплі, і ті сиплються на принишклу осінню землю.)

– Просили батько й мати, і я прошу - приходьте, дядьку, на весілля!

Мені стоїть у вухах дзвінкий, щасливий голос сотниченка. Був він парубок доладний, хіба що пихатий, але я не мав до нього ні заздрості, ні урази, бо й не смів їх мати. Але коли в людини дивно сплітається весільне піднесення й тривожний біль, чи ж може вона щиро веселитися?

Кілька років тому я покинув клас філософії в Київській академії, ще не вивітрився з мене спудейський дух, отож, парубкуючи, тут, у рідному містечку, я викидав із приятелями не одну кумедну штуку: бувало, й воза затягнемо на клуню й ворота знімемо і поставимо серед майдану. Не хотіли ми жити нудно, душа волі прагла й розваг. Що там мудрість світова, коли в тілі кров грає, що там розважність, коли вуста не можуть утримати усміху, отож і дивувався я: не можу до ладу віддатися радощам.

(«Дитячі пустощі, - думав я пізніше, вгортаючись у листя, бо допікала мені мокра земля й негода, - так само перехідні, як і юначі бешкети. Все це до часу, а тоді серйозний робишся, поважний, а часом і смутний». Дощ сипав, як пісок, пахло корінням та листям, земля дихала, а коли так, затишку хотілося. «Смуток мій прийшов, - думав я, - від якого й до розпачу близько!»)

Вечеряючи у суботу ввечері, ми також співали. Біля хати грали музики: скрипка, цимбали й бубонець; ми випивали, хміль плутав наші мислі та язики. Було тепло, як улітку; я дивився поверх голови нареченого - там далі вулиця слалася і на ній було повно людей: одні стояли в кружку, а інші йшли. Діти у гру якусь гралися, кричали, наче галченята, - всі ошатно вдягнені, і ні в кого не скимліла знічено душа. Всі усміхнені і спокійні, так дивно, так задоволено спокійні - невже тільки одного мене гризла в той день стума?

(«Так, - гадав я пізніше, дихаючи розтуленим ротом, приплющувався, щоб зберегти тепло, і уривки думок пливли, як кольорові спалахи. Так, це тільки для мене настав час випробування, для мене, котрий ще недавно жив, як бездумний гульвіса». Тіло моє дубло й трусилося: нелегко було звикнути спати на голій, холодній землі).

Сотниченко забрав музик, запросив трьох свашок і чотирьох чоловіків - двох старост, дружка, тобто мене, й піддружого - ми пішли до молодої по хустку. Дорогою грали музики, вже стояла довкола темінь, і ми голосно співали:

Ой димно нам, димно, Що й бояр не видно, Тільки одне видно, Да й те за горами…

Вулиця дихала спокоєм теплої осені, ніжно пахло зів'ялим листям і димком, хтось палив бур'яни; музика аж похлиналася од завзяття, ми всі пританцьовували, бо в кожному зелено буяв хміль. Молодість водила нами, і кожен із того немалу утіху мав - один я був серед них ніби мічений.

Наречена нас уже чекала. Але бачила тільки свого сотниченка, так чудно вона на нього дивилася! Я подумав навіть: темна, палка, оксамитова ніч дивилася на сотниченка, і вони обоє мліли од відчуття великої тайни, до якої причащалися. Дивився на них, по-дружньому усміхаючись, й подумки бажав їм щастя; чудна думка прийшла мені до голови: хтозна, чи колись переживу таке сам. Хай же порадію, подумав тоді я, на це юне безхмарне щастя тих, що мене своїм дружкою назвали, хай оминуть їх біди.

Ми випили й знову заспівали:

А ти, калино, росла такая висока, А листоньком широка, А личеньком ромняна?

Жінки подавали вечерю, а що може бути ліпше, коли жінки подають