Микола Олександрович Далекий - Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий

передбачити можна. Я принаймні міг вважати себе щасливцем, бо забиратися в тил фашистів повітряним шляхом або пробиратися через лінію фронту поповзом набагато складніше й небезпечніше. Зрештою, лінії фронту у звичайному розумінню тут не було. Наші квапливо відступали. Поки що на схід тяглися якісь тилові частини, шпиталі та групи бійців, які евакуювали пошкоджену бойову техніку. Признатись, моє серце розривалося від невимовної туги, коли я дивився на вози з пораненими, на заплаканих дівчат у військовій формі, які опікувались пораненими, на артилеристів з їхніми гарматами і порожніми снарядними скриньками на кінній тязі, на поодинокі танки з заклиненими баштами, що гуркотіли у курному потоці… Всі зірко й тривожно поглядали на небо. Вицвіле від сонця, воно таїло в собі грізну небезпеку. Там раз по раз з’являлися ворожі літаки, а наших винищувачів було так мало.

Літаки накрили колону не в станиці, а за її околицею. Що вони робили, негідники! Кружляли, вибираючи, куди вдарити, спокійно заходили на ціль І били, били, аж земля двигтіла. Але спускатися надто низько все ж боялися: вчора, розповідав мені Іван Тихонович, якийсь боєць як чесонув із ручного кулемета “фокке-вульфа”, що летів над самісінькими тополями, то обгорілі уламки стерв’ятника лишилися назавжди в полі, мов знак перестороги.

Іван Тихонович, який з учорашнього дня став мені за двоюрідного дядька (мій “дах”, за розвідницькою термінологією), то сідав на глиняну призьбу своєї мазанки і засмучено крутив цигарку, то сновигав подвір’ям, скрушно хитав головою і щось бурмотів між приступами астматичного кашлю. Я кілька разів кидав на нього осудливі погляди, та він чи не помічав їх, чи вдавав, що не помічає.

— Іване Тихоновичу, мені не подобається ваш настрій, — врешті сказав я, що думав. — Візьміть себе в руки!

Він твердо глянув мені в очі.

— Не турбуйся, Михайле, я не підведу. А от дивитись мені, як наші відступають… Тяжко!

Мені теж було не легше, хоча загалом я почував себе непогано. Ще до війни я захоплювався багатьма видами спорту, моїй витривалості і спритності заздрило чимало однокласників. Як кожний справжній спортсмен, я зневажав усілякі хуліганські вихватки, бійки, але ставати на захист людей, що терпіли від бешкетників, не раз доводилось. Так що в розумінні фізичного гарту і сміливості я не міг поскаржитись на себе.

Готували нас спішно, але не за скороченою програмою, і я засвоїв її наче непогано. До того ж добре знав німецьку мову. І не тому, що виявив до неї особливу любов, а, як казала наша шкільна вчителька-німкеня, в мене просто був божий дар, лінгвістичні здібності. Все це додавало мені віри в свої сили, хоч я був у розвідницькому ділі новачком, якому належало витримати важкий екзамен.

Відступ наших військ, що відбувався на моїх очах, став наче початком цього екзамену. В душі мимоволі народжувалися біль і гіркота, але я стояв, дивився на відступаючих, намагаючись надати своєму обличчю байдужого виразу і нічим не видавати своїх справжніх почуттів. Була ще одна причина, яка примусила мене стовбичити у дворі, а не в хаті. Необхідно було, аби сусіди побачили “племінника” Івана Тихоновича до того, як з’являться гітлерівці.

Під полудень хвиля тих, що відступали, зринула. Тепер широкою станичною дорогою брели невеликі групи легкопоранених, мчали поодинокі машини, повільно рухались підводи, навантажені хатнім скарбом, — дітлахи сиділи на клунках, а жінки йшли поряд з возами. Кушпела осідала на станицю, тополине листя, дахи. Бій, очевидно, точився вже десь на західній околиці, звідти дедалі голосніше долинало бухання гармат, а згодом можна було розрізнити рушничну і кулеметну стрілянину.

— Гайда, Михайле, до хати, — сказав мій “дядько” після чергового приступу кашлю. — Не резон лоба під дурну кулю підставляти.

Пропозиція Івана Тихоновича була позначена здоровим глуздом, але до хати ми так і не пішли: саме у цей час біля наших воріт зупинилася парокінна підвода з пораненими. Дівчина у військовій формі, з зеленою, поміченою червоним хрестом сумкою через плече зіскочила з підводи й забігла на подвір’я. Іван Тихонович поспішив їй назустріч з відром криничної води. Дівчина вдячно кивнула головою і рушила, було, з відром до воріт, та раптом зупинилась і з надією, що неждано спалахнула в її очах, кинула погляд на нас, нашу халупу. Вона була висока, тендітна і така чорна, що коли б не великі, форми мигдалю ясно-сірі очі, такі неприродні на засмаглому довгастому обличчі, я сприйняв би її за циганку. Очевидно, я чимось їй не сподобався (щось схоже до подиву, прихованого докору, настороженості промайнуло в її очах, коли вона дивилась на мене), але старий явно викликав її довіру.

— Товариші…— трішечки гортанно мовила вона, прикладачи до грудей руку з забинтованим пальцем. — Любі… Візьміть одного пораненого. Його не можна везти, він помре в дорозі. Розумієте?.. Рана кровоточить. А так він виживе.

Я затамував подих, бо зрозумів, що зараз станеться. Мусить статися те, про що я все життя згадуватиму з невимовним болем і соромом. Ми не мали права брати пораненого, ми не могли накликати на себе підозру — в льоху у нас лежала вибухівка і ще дещо. І я, племінник, що так неждано з’явився в Івана Тихоновича… Вже одного цього було більше ніж досить.

— Ні, не можемо, — квапливо і якомога твердіше сказав я.

І прокляв ту хвилину, коли впевнився, що з мене може вийти таємний лицар Батьківщини, лицар без страху і докору. Далебі, не так легко було мені вимовити ці слова. Можливо, поранений умре в дорозі, а в нього ж, певно, є дружина, діти… Я все це знав, однак знав і те, що жалість до одного може погубити багатьох, а головне — ту справу, яка мені доручена. Правила конспірації — закон, порушити його — значить вчинити злочин!

Ні, вона не подивилася на мене, не обпекла презирством, не спопелила поглядом жалюгідного боягуза, що тремтить за свою шкуру. Вона мене не помічала. Очевидно, тільки глянувши на мене, вона зрозуміла, що я за фрукт — молодий, здоровий парубійко, що відсиджується вдома, коли його ровесники воюють. Тому вона зверталася тепер лише до Івана Тихоновича.

— Дуже вас прошу, благаю! Іменем його матері прошу. Адже ви люди… Зрозумійте, дорогі, в хороший будинок не