Марко Вовчок - Оповiдання, Марко Вовчок

— Пiвроку.

— Господи! I не нажилися! Що ж то йому за лихо сталося?

— Сп'янчивсь i вмер.

По сiм словi вийшла з хати, i вже нiколи я до тiєї речi з нею не верталась.

Було надвечiр одробимось, панi куди в гостину пiде, — сидимо коло ворiт. То з тим перемовимо, то з другим, — спитаємо, привiтаємо, а Чайчиха мовчки сидить. Настя щебече з сусiдчиною дiвчиною. Жила проти нас мiщаночка. Сирiтка була, Кривошиєнкова звалася. Така славна дiвчина була! Очi в неї були яснi, коси довгi, великi, чорнорусi, а личко — як яблучко. Було, як не побачиш, весела собi, щебетлива, i голосочок був у неї — наче струмочок прудко бiжучий. Дуже вони з Настею любилися: як сестри рiднi — все, було, вкупцi. Дiла небагато в Настi: ще тодi вона тiльки з дiтей виходила; от собi й щебечуть щебетушечки. А Горпина все сама, все мовчить.

— Горпино! — кажу, — чому ви хоч з дочкою своєю не поговорите? Веселiш вам було б…

— Яка ще з нею мова? Вона ще дурна, нехай перше розуму дiйде.

— А на мене, — говорю, — то я б iз малою дитиною розмовляла. Нехай менi спочує абихто! Свої думки-гадки повимовляю, поплачу…

— А дитина то п'ятому, десятому оповiщатиме, яке ваше горе… На те воно молоде в бога!

— Що ж! — кажу;- добрий чоловiк пожалкує!..

На те менi Чайчиха нiчого не вiдказала.

А дiвчина в неї була хороша, як квiтка. I така вона була якась палка, чующа… Вже, було, як зажуриться чим, то аж занедужає; як же весела — що то за жарти, що в неї за пiснi, за вигадки!.. Шамка, легка, станом струнка, волосом чорнява, а що вже очi! Там були такi, що й без мови говорять. От iнше то поплаче собi тихенько, зiтхне, та й годi; а весело — всмiхнеться. Нi, воно було у горi, то сльози виплаче, у радощах — смiх висмiє. Що спочує, то з самої душi, з самого серця, щирого, киплячого… От i росла вона, i виростала.

А Чайчиха щодалi, усе вона хмурнiша — от мов хмара чорна. I замiчати я стала, що вона почала кудись ходити. Увечерi пiзно якiсь до неї люди приходять, i довго вона з ними говорить. Я собi мовчу, в неї не питаю. Коли одного дня — бачу, iде у двiр чи москаль, чи хто його зна, — з червоним комiром, такий пикатий, усатий, i питає, чи дома панi. От я кажу: «дома», а сама — зирк: Горпина стоїть на хатньому порозi бiла як хустка i проводить того москаля очима. Я аж злякалась. До неї: "Що вам, Горпино?" Вона тiльки менi рукою махнула.

Оддав той москаль бумагу якусь панiї. Вона ж, як прочитала, розгнiвалась, стривожилась. Написала щось i дала тому москалевi. Вiн понiс. Незабаром прийшов якийсь пан-черевань, i стали вони удвох iз панiєю радитись. Панi так i сипле словами, i хусточкою очi обiтре, i руками сплесне. Дала йому грошi. А вiн усе слухав, брови пiднiмаючи та по крiслечку нiгтями стукаючи. Грошi взяв i, сховавши в кишеню: "Не бiйтесь, — каже, — нiчого не бiйтесь!" Панi йому дякує, до ворiт проводить i там дякує. Приходжу я та й розказую Горпинi.

— Що се таке?

А вона тiльки зуби зцiпила та простогнала нiби: "Знала я, знала!"

Я нiчого не розумiю. А тут приходять якiсь судовiї два панки.

Велiли Горпинi стати перед себе, а самi сiли.

Один табаки понюхав, другий хусточкою обтерся, та й питають.

— Ти, молодице, вiльностi шукаєш?

А вона:

— Я.

— Попадешся у бiду, дурна! Лучче служи своїй панiї та роби.

Вона мовчить.

— Чуєш? Розумiєш?.. Гляди ж, шануйся! Не зводь напастi на себе! Почуємо iще — негарно буде!

Та й пiшли.

Хочу я їй слово сказати… та гляну на неї — не вимовлю. Сiла вона та голову на руку схилила. Не плаче, не тужить — як замерла!

I Настя тут стоїть; задумалась i на лицi мiниться.

Господи, як вже сварилась панi на Горпину! I на очi її не пускала тижнiв iзо два. А Настя менi якось i каже:

— Так от чого матуся така думна ходила!.. Ось чим журилась! Отож вона менi, маленькiй, було, розказує про наших батькiв вiльних, та й сама волi забажала! Веселiша вона тодi була, — каже, а сама задумалася, зажурилася, — не така, як тепер… Розказує, було, менi прядучи казки, як нашi батьки вiльними козаками по Днiпру жили, i пiсень гарних про ту старовину спiвала.

А я їй говорю:

— То чого ж се ти й собi, Настусю, усе думаєш?

— Та все менi, — каже, — давня воля сниться, чогось менi невпокiйно: усе чогось дожидаю, сама не знаю чого… I думки мої мiшаються, i сон мене не бере; а засну — все сниться, що на волi!..

А Настя вже шiстнадцятий рочок починає. Панi гаптувати її учить, шити: розумна, жвава вона, швидко й навчилась — на свою голову: панi зрадiла та чужу роботу почала брати. Було, кому треба, вона погодиться: "Маю тут сусiдку-молодицю; вона гарно шиє", та й