Микола Данилович Руденко - Чарівний бумеранг, Микола Данилович Руденко

9 березня. Микола вчора приніс конвалії… Мене саме не було вдома. Він зачекав з півгодини, сказав мамі, що дуже поспішає, і вибіг із кімнати.

Сьогодні зустріла його в інституті. Вигляд у нього був такий, наче він чимось переді мною завинив.

Я подякувала за конвалії. Микола хитнув головою, але нічого не відповів. Наче це був подарунок не від нього, а хтось йому доручив занести мені оті квіти… Пройшов до кінця коридора, потім повернувся і, трохи ніяковіючи, нагадав:

— Оксано, завтра в гуртожитку збираються космоісторики. Кімната двадцять чотири. Там, де живе Євген…

Якийсь він дивакуватий! Навіть у кіно не запросив…

До речі, про космоісториків…

Ми просто історики — тобто вчимось на історичному факультеті. Як космоісториків нас в інституті не визнали. Ходили і в комсомольський комітет, і в деканат. Коли ми сказали, що хочемо заснувати космоісторичний гурток, декан спершу погодився, далі здивовано підвів брови, протер окуляри і запитав:

— Космоісторія?.. А що це, власне, за наука? Є астрофізика, космохімія… Навіть космоботаніка… Але космоісторія… Вибачайте, друзі. Про таку науку мені нічого не відомо.

Микола і Євген використали все своє красномовство, щоб переконати декана. Вони запевняли, що космічна ера відкриває широку дорогу в космос для всіх наук, що космохімія й космоботаніка — це лише перші ластівки. Ці науки не вичерпують усіх питань, які породив космос. Декан запитав, на чому ж грунтується наша космоісторія. Тут Євген вчинив промах. Він сказав, що в старовинних легендах, міфах і в різних релігійних ученнях таїться багато фактів, котрі слід видобувати так само, як піщинки золота видобуваються з піску, — за допомогою ретельного промивання. Декан стомлено посміхнувся.

— А біблію ви теж збираєтесь промивати?..

Євген візьми та й бовкни:

— А чому ж ні?.. Біблію теж.

На нашого декана важко сердитись: він у нас хороший. Минулого літа кафедра фізкультури влаштувала похід на двадцять кілометрів. Біля широкого лісового озера зупинилися. Хлопці почали стрибати у воду. Декан теж був з нами, хоч це для нього й не обов'язково. Коли він роздягнувся, щоб стрибнути в озеро…

Це не можна передати словами! Ніколи я не гадала, що людина може бути така бадьора, маючи стільки страшних поранень. Здавалося, він весь був зшитий з окремих шматків. А в поході йшов попереду, співав солдатських пісень…

Ні, ми не сердимось на нашого Мирона Яковича. У всьому винен Євген. Треба було промовчати про біблію. Микола потім сказав Євгенові:

— Хіба ти не міг послатися на знахідку Емануеля Анаті? Або на малюнки в Сахарі, які дослідив професор Анрі Лотт?.. Вискочив з біблією, мов Пилип з конопель…

Словом, нас не визнали. Відтоді ми почали збиратися в гуртожитку. Це не дуже зручно, бо, скажімо, в кімнаті разом з Євгеном живуть іще троє хлопців. Вони дуже скептично ставляться до нашого гуртка. Рудий другокурсник Вітька Чорний (теж мені чорний — голова ніби вогнище!) вважає нас ідеалістами, богошукачами і збирається «з усією принциповістю» поговорити про наш гурток на засіданні комсомольського комітету…

А конвалії все ж таки дуже гарні! Вони пахнуть сонцем, весною і ще чимось таким, про що я навіть боюсь подумати…

11 березня. У невеликій кімнаті, де стоять чотири ліжка і незграбний стіл, зібралося близько двадцяти студентів. Доки говорив Євген, ніхто навіть не ворухнувся. Спершу я просто слухала, потім почала дещо занотовувати. Тут мені стали в пригоді курси стенографії, які я відвідувала минулого року.

Євген розповів про Емануеля Анаті. Нещодавно цей етнограф, досліджуючи печери Валь Камоніка, що містяться біля озера Ізео в італійських Альпах, натрапив на залишки дуже розвиненої цивілізації. Там були металеві вироби, які люди навчились виготовляти порівняно недавно. Все свідчило про надзвичайну старовинність їхнього походження. Та етнографа найбільше здивували печерні малюнки: це були люди в скафандрах! Шоломи цілком прозорі, добре видно голови людей, а на поверхні шоломів — безліч радіоантен. Коли б навіть хотілось витлумачити ті малюнки якось інакше, це неможливо: вони досить виразні і навіть нагадують сучасних космонавтів.

Євген показав обкладинку журналу, де вміщені малюнки із Валь Камоніка. На обкладинці зображений Гагарін у скафандрі. Ми дивилися спершу на нього, потім знов на малюнки. Разюча схожість! Ніби Гагарін зустрівся зі своїми далекими попередниками. Проте шоломи стародавніх космонавтів здавалися набагато легші, ніж сучасні. Крім того, космонавти тримали в руках якісь загадкові прилади, схожі на невеличкі телевізійні антени. Ці прилади, мабуть, дозволяли їм літати, бо космонавти були зображені у вільному польоті. Євген припускає, що то були гравітаційні прилади. Одягу на космонавтах помітити не можна, хоч їхні постаті добре окреслені: мабуть, він щільно облягав тіло, був майже непомітний…

16 березня. Мама одірвала мене від щоденника — прийшла її приятелька, і мама сказала, що неввічливо сидіти, уткнувшись носом у зошит, коли в домі гості. Я пішла на кухню заварювати чай…

Сьогодні я хочу закінчити розповідь про виступ Євгена. Після космонавтів із Валь Камоніка він розповів про «Великого бога марсіанів», знайденого в Сахарі французьким професором Анрі Лоттом.

У 1940 році офіцер колоніальних військ лейтенант Бренан, мандруючи по центральному масиву Сахари, виявив на стіні однієї з печер малюнок жирафи. Бренан зацікавився малюнком. Уважно оглядаючи стіни печер, він знайшов величезну кількість фресок, про які незабаром повідомив французьких спеціалістів. Учені приїхали в Африку і визнали виняткове значення цих малюнків.

Етнограф Анрі Лотт, захопившись красою фресок, вирішив їх скопіювати, а потім вивчити. Він вважав фрески останніми залишками Атлантиди, про яку так багато сперечалися вчені всіх країн. Вдалося це зробити тільки після другої світової війни — у 1956 році.

Коли художники обережно зчистили нашарування піску, на стінах печер було виявлено близько десяти тисяч фресок, які створювались протягом багатьох тисячоліть. Більшість із них створена близько дванадцяти тисяч років тому. Доісторичні художники вирізали свої малюнки гострим предметом, потім накладали фарбу, яка глибоко заходила в піщаник, отже, малюнок міг зникнути хіба що разом з печерними стінами. Вчених вразила досконалість фресок, висока художня довершеність. Їх творили не дикуни, а цивілізовані люди з добре розвиненим художнім смаком. Висловлювались припущення, що ці малюнки зроблені атлантами, які після загибелі свого материка