Айзек Азімов - Фундація та Імперія

цікавилися лише старі. Та й загалом, половина історій про старі часи – це вигадка. Більше, ніж половина.

Принесли чай, і Ріос усівся. Дуцем Барр підняв свою чашку.

– Ваше здоров’я.

– Дякую. І ваше.

Дуцем Барр неквапливо сказав:

– Кажуть, що ви молодий. Скільки вам, тридцять п’ять?

– Майже вгадали. Тридцять чотири.

– Тоді, – сказав Барр, м’яко наголошуючи на цьому, – краще буде, якщо я відразу вас попереджу, що не володію жодними любовними чарами, настоянками чи приворотним зіллям. І жодним чином не здатен вплинути на прихильність молодої леді, яка могла вам сподобатися.

– Мені не потрібні жодні штучні добавки на зразок цих, сер. – У голосі генерала чулися зарозумілість та веселощі. – А що, до вас часто звертаються з такими проханнями?

– Достатньо часто. На жаль, недосвідчена публіка зазвичай плутає науку із чаклунством, а особисте життя, схоже, видається їм таким, що найбільше потребує втручання магічного ремесла.

– Як на мене, це природно. Але я з ними не згоден. У мене наука асоціюється лише з відповідями на складні запитання.

Сивеннець похмуро відповів:

– Можливо ви так само помиляєтеся, як і вони!

– Може й так. А може й ні. – Генерал поставив свою чашку у конусоподібний футляр, і вона наповнилася. Він укинув туди запропоновану ароматичну капсулу. Тихенько булькнувши, вона впала на дно. – А скажіть мені, патрицію, хто ж тоді чарівники? Справжні чаклуни?

Барр, здавалося, здивувався, почувши це застаріле слово. І сказав:

– Немає жодних чарівників.

– Але ж люди про них говорять. По всій Сивенні ширяться байки про них. Навколо них виникають цілі культи. Є якийсь дивний зв’язок між цим і тими вашими земляками, які мріють про старі часи і верзуть усілякі нісенітниці про давнину та про те, що вони називають свободою і самостійністю. Зрештою, це може стати загрозою для держави.

Старий похитав головою.

– Навіщо ви мене про це питаєте? Ви відчули загрозу маленького бунту зі мною на чолі?

Ріос стенув плечима.

– Ні, аж ніяк. Хоча це не така вже й безглузда думка. Ваш батько колись був вигнанцем, а ви самі – шовіністом та патріотом. Із мого боку не дуже ввічливо про це нагадувати, проте від мене вимагають цього обставини справи. Але чи існує зараз якась змова? Бо я маю сумнів. За останні три покоління із Сивенни вибили саму думку про це.

Старий насилу відповів:

– Як господар, теж буду не дуже делікатним. Нагадаю вам, що колись намісник був про бездушних сивеннців такої самої думки, як і ви. За наказом цього намісника мій батько став жебраком-втікачем, брати – мучениками, а сестра вчинила самогубство. Але цей намісник потім вмер жахливою смертю від рук тих самих по-рабськи покірних сивеннців.

– О так, тут ви майже зачепили те, про що я хотів сказати. Вже три роки, як загадкова смерть цього намісника не є для мене загадкою. В його особистій охороні служив один молодий солдат, що поводився доволі цікаво. Цим солдатом були ви, але гадаю, немає потреби наводити подробиці.

Барр залишився незворушним.

– Немає. Що ви пропонуєте?

– Щоб ви відповіли на мої запитання.

– Тільки без погроз. Я вже достатньо старий, щоб життя означало для мене надто багато.

– Мій дорогий сер, зараз важкі часи, – багатозначно сказав Ріос, – а ви маєте дітей та друзів. Маєте країну, заради якої ви у минулому урочисто виголошували промови про любов та відчайдушність. Заспокойтеся, якщо мені й треба буде застосувати проти вас силу, то не задля такого безглуздя, як ваша смерть.

Барр холодно спитав:

– Чого ви хочете?

Ріос заговорив, тримаючи в руці порожню чашку:

– Послухайте мене, патрицію. Зараз такі часи, коли найуспішніші солдати – це ті, які проводять урочисті шикування у святкові дні біля імператорського палацу і супроводжують блискучі прогулянкові кораблі, що допроваджують його імператорську величність на літні планети. Я… невдаха. Я є невдахою у тридцять чотири роки, і залишатимуся ним далі. Бо, як бачите, я люблю битися.

Ось чому мене послали сюди. Я занадто неспокійний для двору. Я вибиваюся з їхнього етикету. Я викликаю роздратування в модників та королівських адміралів, але маю хист керувати людьми та кораблями, тому мене не легко позбутися. Тож Сивенна для мене є певним замінником. Це прикордонний світ, бунтівна та безплідна провінція. Вона розташована далеко – достатньо далеко, щоб задовольнити всіх.

І тому я байдикую. Тут немає бунтів, які потрібно придушувати, і прикордонні намісники наразі не повстають, принаймні відтоді, як славної пам’яті покійний батько його імператорської величності покарав Маунтеля Парамея, щоб іншим була наука.

– Сильний Імператор, – пробурмотів Барр.

– Так, і нам таких потрібно більше. Він мій господар, затямте це. Пам’ятайте, що я дбаю про його інтереси.

Барр безтурботно стенув плечима.

– Але як це стосується нашої розмови?

– Я продемонструю вам це двома словами. Чарівники, про яких я згадував, приходили здалеку, де мало зірок…

– Де мало зірок, – процитував Барр, – а між ними тече холодний космос.

– Це поезія? – насупився Ріос. Вірші видалися йому недоречними цієї миті. – Так чи так, вони з Периферії – з єдиного місця, де я можу вільно битися за славу Імператора.

– І в такий спосіб служити інтересам його імператорської величності і задовольнити власне прагнення узяти до рук зброю.

– Саме так. Але я повинен знати, з ким битимуся. І тут ви можете мені допомогти.

– Чому ви так вирішили?

Ріос неквапом їв тістечко.

– Бо протягом трьох років я відстежував кожен поголос, кожен міф, кожну дрібничку, що стосується чарівників. І з усього архіву інформації, який я зібрав, є лише два окремі факти, що узгоджуються між собою, а отже, є достеменними. Перший – це те, що чарівники приходять з краю Галактики, що навпроти Сивенни. Другий – що ваш батько якось зустрів щонайсправжнісінького чарівника і розмовляв із ним.

Старий сивеннець дивився на нього незмигно, і Ріос продовжив:

– Вам краще розповісти мені все, що знаєте…

Барр задумливо відповів:

– Було би цікаво розповісти вам деякі речі. Це буде мій власний психоісторичний експеримент.

– Який експеримент?

– Психоісторичний. – На обличчі старого з’явилася неприємна посмішка. Потім він рішуче додав: – Краще випийте ще чаю. Розмова буде довгою.

Він вмостився на м’яких подушках крісла. Світло від стін набуло відтінків рожевого та кольору слонової кістки, і навіть дещо злагіднило суворий профіль солдата.

Дуцем Барр почав:

– Мої знання – це результат двох принагідних факторів: я є сином свого батька і уродженцем цієї країни. Все почалося понад сорок років тому, невдовзі після великої різанини, коли мій батько був вигнанцем у лісах на півдні, а я – стрільцем в особистому флоті намісника. Це, до речі, той самий намісник, який наказав вчинити цю різанину,