Руслан Найда - Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)

– Що за блискуча ідея – поєднати археологію із сучасним мистецтвом! Це геніально! Кому таке спало на думку? Хто автор? Яка енергія, яка сила!

Художник задоволено посміхається у вуса. Хоч і не був ніколи особливо скромним, але тут визнання і захват публіки перевершили всі його сподівання. Оце так старт! Варто творити… Міжнародний валютний фонд, галерея Коркоран, посольства, прийоми… Що далі – Нью-Йорк і світове визнання? Варіанти можуть бути безкінечні…

Нью-Йорк, трьома місяцями пізніше, 1993,

виставка «Мистецтво світанку цивілізації»

в Українському музеї на Мангеттені, 2-га авеню

Художник понуро топчеться перед входом у музей, вирішуючи, чи варто йти на відкриття задуманої ним виставки. Археологія? Так. Усі археологічні експонати з вашингтонської виставки перекочували до мистецької столиці світу. Підійшов огрядний дядечко, постійний клієнт бару «Лис Микита»:

– То це ваша виставка, трипільшька?

– Була наша, стала не наша…

– Така дайнамічна айдіа – поєднати аркеольогію із сучасним мистецтвом, показати жв’язок поколінь, енергію – flow – у нас говорять по-англійшьки. Не можу дочекатись!

– Там тільки археологія залишилась, сучасного нічого нема, не підійшло…

– Але ж то ви привезли виставку до Стейтів?

– Я привіз.

– То як же так вийшло, що її переполовинили?

– Так вирішило рідне посольство, та ще от музей ваш діаспорянський з ними разом. Я тепер сам собі бригадир.

– Не журіться, молодий чоловіче, все влаштується. Ошь моя картка, може щось треба…

– Не пропадемо!

Кафе «Веселка», 2-га авеню, ранок наступного дня після відкриття виставки в Українському музеї

Сопілкар зі Львова Микола підходить до зажуреного депресованого Художника. Бере каву, посміхається, сідає.

– Ось тобі свіжа преса, брате. Тепер, кажуть, трипільці Мангеттеном ходять… Це про тебе? Був на відкритті виставки?

– Ні, не був…

– Оце так, а я був. Там уже нові куратори інтерв’ю пресі роздавали. Директорка музею в дизайнерській трипільській сукні збирала компліменти. Рідне посольство якогось клерка прислало, у пом’ятому костюмчику – виголосив «хвалебну речь». А потім одна молода археологиня брошуру презентувала – така кучерява і гарна дівчина – з Прінстона, кажуть.

– Яку ще брошуру? – здивовано перепитує екзильний Художник, а в душі його здіймається циклон і антициклон одночасно.

– Я ж кажу – свіжа преса! – Микола віддає лискучу кольорову брошуру.

– Отакої, то це ж фотографія з мого каталогу, який я в Києві видав… – читає. – О, то це ж моя стаття, тільки трохи перекручена… Англійська мова і справді краща… У них що, свого матеріалу на Заході нема? Ти взагалі щось про авторське право знаєш, брате?

– Е, забудь. Коли починають дуже критикувати, то це комусь повинно бути вигідно… Залишаєшся в Нью-Йорку?

– Залишусь трохи, попрацюю. Подивлюсь, що далі з моєї виставки зварганять.

Київ, листопад 1995,

двір скульптурного комбінату на Подолі

Художник тягне на плечі мішок гіпсу, який йому виписали на виконання замовлення меморіальної дошки відомого Письменника в центрі міста. Машини немає, ловить тачку. На чорній «волзі» підрулює Руслан Кучерявенко, завідувач архітектурних пам’яток міста. Кажуть, посада прибуткова, кожне художнє замовлення проходить через його стіл. Він визначає, судить і бере усе, що треба. Не корито, та годівничка неабияка.

– На машину не заробив у Нью-Йорку? – скептично шкіриться Кучерявенко. В руках тримає валізу, до якої причеплена телефонна трубка. На даху «волги» антена, як сирецька телебашта. Весь пристрій скидається на рацію часів німецької окупації. Художникові пальця в рот не клади:

– А це у вас мобільний телефон чи пристрій для заглушки ворожих голосів у спадок від батька-генерала із застійних часів дістався?

Кучерявенко ображено майнув фалдою шкіряного плаща і заклопотано забубонів у трубку. Поговорювали, що чиновник, коли вчився в художній школі, мав цілий набір своєрідностей. Підперезувався корсажем, наприклад. Мабуть, осанку ставив. Чи живіт ховав. Художник придивляється до талії чиновника, але вирішує промовчати щодо корсажа. Підкотила тачка.

– Робота буде готова вчасно, через два тижні, як було домовлено, – кидає Художник і вантажиться в тачку разом з гіпсом.

– Попрацюй, попрацюй… – Кучерявенко в супроводі кількох кривозубих підлабузників відрулює на «волзі», зловтішно посміхаючись.

Київ, двома тижнями пізніше.

Художня рада, приймають роботу Художника,

вул. Б. Хмельницького, 68

У спітнілого Кучерявенка очка бігають, як у австралійського хамелеона.

– Для чого ж він у гіпсі робив? Ми ж іще не затвердили… Це його проблема – не треба було спішити… Бо щось тут не та художня концепсія, не той собор. Зовсім не те малось на увазі… Собор мусить бути маленький, і журавлі так низько-низько над степом… Читайте класика!

Художник мляво пробує протестувати, наперед знаючи, що роботу заріжуть. Метровий гіпсовий макет меморіальної дошки одиноко і сумно стоїть посеред кабінету Письменника. Підлабузники-чиновники виводять тоненькими голосками і перехиляють чарка за чаркою заморський коньяк хазяїв, заїдаючи пирогами з картоплею:

– Е, мало він каші з’їв. Молодий…

– Мабуть, там, у Нью-Йорку перевівся – не відчуває рідної культури, не знає, де наше коріння… А мусить бути отак.

– Як «отак»? Покажіть, намалюйте, і ви ж колись художниками були, не завжди ж у кабінетах… – ще одна наперед приречена спроба протесту митця.

– А то не наша справа, то твоя – малювати. Недопрацювали, молодий чоловіче, недопрацювали.

Художник втомлено відходить від гіпсового барельєфа, з розпачу теж вихиляє чарку коньяку і згадує слова побратима Миколи: «Коли критикують, то комусь це