Клод Кампань - Діти морських туманів

причаїлися. Я стояла біля вікна, схована в тіні, і крізь щілинку оглядала приміщення. То була звичайна сільська кухня: на поличці над плитою вишикувалася шерега коробок з прянощами, посередині стояв полив'яний глечик з пожовклим осіннім листям, кахляна підлога кольору міді подекуди потріскалася від старості, на плиті красувався, виблискуючи, як нова п'ятифранкова монета, голубий емальований чайник.

Усе тут було пройняте спокоєм і сільським затишком. А золотоволоса Крістіна здалася в цю мить такою змарнілою і нещасною. Мені навіть уявилося, що я виразно бачу на її щоках сліди гірких сліз… Молода жінка міцно пригортала до себе свою маленьку доньку, що припала голівкою до її плеча. Хтозна, чи вона хотіла втішити малу, чи сама шукала розради в не знати якому горі? Я бачила тільки круглу голівку дівчинки, вкриту легеньким, коротко постриженим волоссям, край рожевої сукенки та дуже чистенькі білі штанці, дві пухленькі литочки і начищені до блиску черевички.

Як же ніжно люблять її, цю маленьку Марінетту!

Дитина поволі заспокоювалася, тільки час від часу її тіло здригалося від схлипувань. Мати все так само одною рукою пригортала доньку до себе, а другою гладила її темноволосу голівку.

Але я дивилася тепер не на дівчинку, а на Крістіну, і не могла відвести погляду від її повних розпачу очей.

Крізь муслінову фіранку мені видно було стіл, накритий до вечері. Світлий фаянсовий посуд, у карафці міниться прозора вода, у хлібниці-кошику — підсмажені скибки хліба, масло в керамічній маслянці, лампа під матовим абажуром осяває все навколо розсіяним неяскравим світлом… Але доброта повсякденних домашніх речей була тут безсила вгамувати людське страждання.

Я пішла собі, і переді мною ще довго стояла ця зворушлива й сумна картина: дві кучеряві голови, золотоволоса й темна, тісно припали одна до одної, нерозривно поєднані якоюсь таємною скорботою.

* * *

Я знову чергувала й мала провести ніч у школі, в приміщенні наших підготовчих класів.

Був холодний березневий вівторок, годинник щойно вибив десяту годину. Це вже два вечори підряд я не поверталася до наших Сонячних Дзиґарів, моєї старої улюбленої домівки.

Якби дідусь і Гійом побачили мене зараз, то, певно, сказали б:

— Достобіса, Фанні! Що це тобі спало на думку обрати таке ремесло! Та ще й, на додачу до всього, в такій глушині!..

Але я ні за чим не шкодувала.

Учора надвечір Гійом поїхав додому сам, допомігши мені впоратися з гомінкою малечею і влаштувати мій бівуак на ніч. Очі його на мить затрималися на злинялих стінах, голій лампочці під стелею, що кидала вниз різке світло.

— Ну, то як, Фанні, так буде гаразд?..

— А чом би й ні, Гійоме! Ожеледиця триватиме ще два чи три дні. І я не хочу, щоб ти раз у раз гасав по дорозі із Фовемберга сюди і назад, дарма що маєш чотири колеса й ланцюги… А лишити клас без виховательки — на це я ніколи не погоджусь! До того ж я не можу розраховувати на Крістіну.

Взявши розкладушку, спальний мішок і дві ковдри, я непогано влаштувалася того вечора біля шкільної дошки та слоїків з-під варення, в яких на щедро зволоженій ваті проростала квасоля. Поряд тихо гуготіла грубка, вщерть засипана вугіллям.

А завтра о дев’ятій ранку я знову, як і напередодні, стояла перед галасливою дітворою; рожевощокі малюки з холодними від морозу руками силкувалися якось зігрітися, хукали в долоні, і з ротів у них ішла пара, як із старого сільського паровичка.

Цікаво, що подумали б вихованки колежу Анжельє, мої вчорашні подружки-однокласниці, якби побачили мене тут? Вони, напевно, постукали б себе по лобі насмішкувато-дружнім жестом, пригадавши, в якому кумедному вигляді я приїздила в морозяні ранки до колежу на велосипеді, потім при них видобувала з-під плаща товстий шар газет, які захищали від різкого вітру, що налітав на мене по дорозі, поки я долала сім кілометрів од Булоні до Фовемберга. «Вона дедалі більше скидається на лісовика, ця Фанні!» — сказали б вони.

Я сіла за учительський стіл, і якби хто зазирнув крізь вікно, то, мабуть, подумав би, що я виправляю купу зошитів, які лежали праворуч од мене на столі. Та насправді це був мій «журнал» — щоденник, який я писала давно і продовжувала писати й тепер, щоразу, коли траплялася вільна хвилинка. Саме для того, щоб мати змогу спокійно заповнювати його сторінки, я відмовилася поставити свою розкладушку в їдальні, хоча директор і пропонував мені це.

Після вчорашніх таємних відвідин Голубки я сьогодні цілий день мимоволі раз у раз поверталася в думках до того самотнього горя, що таїлося там, за її стінами.

Стомлена й змарніла Крістіна чекає на другу дитину… Все частіше вона не приходить на роботу. З кожним тижнем вона стає дедалі сумніша. Хоч з усього видно, що вона дуже любить дітей. її малі карапузи щоранку з радісними криками наввипередки біжать до неї. І вона обнімає їх, розпитує всіх по черзі про домашні новини. Одного питає, як живе його собачка, другого — чи болять ще його приморожені пальчики, третього — чи навчився він нарешті самостійно застібати ґудзики… Чого ж їй бракує для щастя? її чоловік викладає в одному з колежів Булоні. Щоправда, він часто затримується там вечорами. Крістіна розповідала мені, що він залюбки відвідує кіно та будинок для молоді. Але ж це не може бути причиною таких ридань, які я чула вчора ввечері. І її маленька донька… Дівчинці вже, певно, п’ять чи шість років, а проте ніхто ні разу ще не бачив її в школі!..

З часу, коли я появилася тут, — а це сталося незадовго до Різдва, — Крістіна була для мене наче дбайлива наставниця, яка взяла мене, як молодшу сестру, за руку, щоб показати шлях крізь цей зачарований ліс, що зветься підготовчим класом для малят. Певна річ, і мені дуже хотілося б хоч чимось допомогти їй. Але я все ще була несмілива й сором'язлива, як дівчисько, боялася бути нав'язливою.

Я, правду кажучи, зробила відчайдушний вчинок, що погодилась на місце помічниці вчительки у школі в