Марія Михайлівна Романівська - Загнуздані хмари

Задивилась і Галинка. Вона вже покинула хлипати. Переляк пройшов. Може, спробувати підвестись? Але ж ніяково було показати, що плакала не знати чого. Скоса поглянувши на пілота, вона тільки похмуро запитала:

— Що ж то… за прилад?

— Це ракетка «Погода», — відповів незнайомий, — прилад-автомат для визначення погоди. За допомогою цієї ракетки наші товариші повідомили нас про погоду за багато тисяч кілометрів звідси.

Він клацнув затвором і дістав з довгастої червоної ракетки якийсь папірець.

— Нічого особливого, — сказав він синові…

Дзвінке гавкання Мухи урвало розмову. Собака знайшла Дженні і так виявляла своє здивування перед загадковим звіром.

Черепаха! — сказав, придивившись, Мак. — І яка цікава!

— Це моя Дженні, — схлипнула Галинка. — Будь ласка, проженіть собаку. — Їй уже не хотілося плакати, але вона продовжувала хлипати з упертості. Дівчинка знову помацала своє забите коліно і знову схлипнула.

— Еге, та ти й досі хлипаєш, — зауважив дорослий, ховаючи в кишеню папірець. Він вийняв звідти велику носову хустку і дружньо запропонував її Галинці.

— Ану, витирай швидше сльози, — сказав він, присівши біля неї, — ми вмить доставимо тебе до лікаря. А ти витирай… витирай! А то Мак буде знову сміятися. Він у нас такий… насмішкуватий.

Дівчинка послухалась і витерла сльози. Потім міцні руки високого чоловіка легко підняли її і понесли до літака.

— І черепаху, будь ласка, — попрохала вона по дорозі хлопчика, згадавши про Дженні.

Але Мака не треба було про це просити, йому дуже сподобалась кумедна подруга дівчинки. І хлопець, загорнувши черепаху в лопух, уже ніс її слідом за Галинкою.

М'яко загудів, вірніше, заспівав мотор — це був своєрідний мелодійний звук… І тільки тут, у зачиненій кабіні, в м'якому кріслі, куди Галинку обережно посадив пілот, серед невідомих приладів вона зрозуміла, що летить. І Галинка-боягузка, що боялася павука, злякалась удруге. Вона ще ніколи не літала. — Куди? Я не хочу!..

Але було пізно. У віконечко вона бачила спини хлопчика й пілота. Літак розсікав простір.

Тоді чи то від хвилювання, чи від болю в роздряпаній нозі, чи просто від легенького гойдання у Галинки закрутилася голова, і вона зомліла.

Перше, що побачила Галинка, відкривши очі, — це надзвичайно красивий малюнок на стіні трикутної блакитної кімнатки, в якій вона опинилась.

На блакитній стелі були намальовані сніжно-білі хмари. Здавалось, що вони пливуть, створюючи найфантастичніші обриси. Схожі на пишні страусові пера, хмари поволі переходили в кучеряві баранці, а далі купчились білими горбами, наростаючи, наступаючи вперед у грізному льоті. На фоні цих хмар, мов на справжньому небі, застигло кілька підвішених моделей літаків. Над Галинкою схилилося обличчя молодої жінки, затуляючи собою хмарки.

— Прокинулась?.. Ну, тепер показуй, що там з тобою, мавпеня!

Привітний усміх танув у ямках повновидого обличчя, в куточках червоних уст, в очах, що зоріли в рамках круглих тонесеньких брів.

— Що болить?.. Кажи швиденько!..

Власне кажучи, відповісти на це було важко, бо в Галинки вже нічого не боліло. Було приємно, затишно на м'якій блакитнуватій канапці, і тільки трошечки крутилася голова.

— Тебе, певно, загойдало, — продовжувала жінка. — Та я дала тобі таких ліків, що це вже пройшло. Але ти, мабуть, ще звідкись упала, бо довелось перев'язати твоє дуже роздряпане колінце.

Тоді Галинка пригадала і злощасного павука, і свій політ.

— Я впала… — сказала вона. — Вони лізли на мене, оті погані павученята, так я від них і тікала. Я павуків дуже не люблю.

— Де ж у тебе болить?

— Не знаю…

— Звідки ж ти впала? Звисока?

— Ні, я сіла… під деревом… Злетіла і сіла…

Жінка засміялась, і Галинці теж захотілось засміятися, тепер і їй минула пригода здалась тільки смішною.

— Так чого ж ти так ревла, дурненька? — похитала головою жінка, обмацуючи Галинку.

На коліні білів бинт, а на литці був синяк. Але нічого ніде не боліло. Поворушила Галинка ногами, руками, сміливіше — все в порядку.

— Болить?

— Ні не болить!..

— До лікарні хочеш?

— Ні.

— А шоколаду хочеш? — хитро примружила очі жінка і раптом сердито гримнула на когось у кімнаті: — Я зовсім не тобі кажу, ласухо!..

Щось маленьке чорненьке стрибнуло на канапу, і Галинка відчула на обличчі раптовий поцілунок. Це собачка намагалась виявити дівчинці свою приязнь.

— Бач, як ти їй сподобалась, — сказала жінка. — Ти не думай, що вона так до всіх, вона чужих не любить — наша Муха.

Галинка поглянула на цікаву собачку, на веселу жінку, на дивну кімнату з льотом хмар і підвелась з подушок.

— Отак краще, — усміхнулась жінка. — Мені вже треба йти, але зараз прийде Мак. Тепер уже він потурбується про тебе. Мене звуть Рая. Я тут інженер і трошечки лікар.

— А мене — Галинка, — в свою чергу сказала дівчинка. — Я в третій клас перейшла. І піонерка! У мене мама — комбайнер, а дід… Та ви про діда самі спитаєте в нашім колгоспі!..

— Та хто ж він такий?

— Він — чабан!.. Вчений!..

Вона вже труснула золотими кучерями і злізла з канапи, озираючись навколо. Дивна ця кімната, і хто в ній живе — сказати важко. Скрізь моделі, мов привабливі іграшки, якісь розібрані прилади, скельця і механічний верстат. Багато книжок, якісь рослини в скляній камері і квіти. Де вона