Олександр Фармагей - Закон рівноваги

що викликало в нього бажання дивитися, не відриваючись на цю незрівнянну у своїй красі і грації композицію.

Поле, на якому вони зустрілися, було аеродромом для парашутних стрибків Чернігівського авіаційно-спортивного клубу «Прогрес», як кажуть: DZ «Прогрес». Тут було все: і адреналін, і горілка, й любов, і гроші – все, що кожному хотілося. Абсолютно «різношерста» публіка, що приїжджає сюди, отримувала, чого хотіла тією чи іншою мірою. Але всі сходилися в одному, що це було відпочинком від того, іншого світу, світу мегаполісів, роботи, вічної гонки за чимось і за кимось.

А тут було поле, гарне в будь-яку пору року, тут були зірки, Місяць, чисте повітря і перед кожною випитою чаркою дикий крик: «На бойовому!!! І-і-і РАЗ!!!», який будив вночі в найближчому селі собак; і вони захопленим гавкотом сповіщали всю околицю, що все чують, контролюють і навіть розуміють.

Знайомство відбулося легко і приємно. Правда, йому здалося, що коли вона його побачила, то в її очах з'явився і водночас зник одночасно і переляк, і радість, і здивування. «Ольга» – представилася вона у відповідь на його погляд і питання: «Як же Вас звати, мила незнайомка?». «Ольга» – повторив він це ім'я і, згадуючи потім цю першу зустріч, на якомусь ментальному рівні відчув, як язик легенько торкається піднебіння, вимовляючи поєднання літер «л» і «ь» в м'якому звуці «[ль]» у чарівному слові «Ольга». Стримуючи емоції, він з посмішкою відповів: «Дмитро, Діма».

Як виявилося, Ользі був 21 рік, вона вже не перший раз приїхала сюди, щоб зробити парашутний стрибок і отримати насолоду від вигляду землі з висоти, набагато більшої, ніж політ птаха.

Цей крок, який кожен парашутист колись робить вперше, відокремлює його від усього світу і ділить життя на «до» та «після». За статистикою, з тих, хто набереться мужності вийти з літака з мішком ганчірок за спиною, лише 10 % приїжджає, щоб продовжити це заняття, і лише 3 % залишається тут назавжди.

Є зустрічі, коли люди розуміють один одного з напівслова, напівпогляду… Вечір раннього травня був досить прохолодним, особливо після заходу сонця. Та коли закінчилися стрибки, всі сіли з'їсти шашлик і обсмажені сосиски, запити це все алкогольними напоями різного ступеня міцності, він побачив, що вона тремтить від вечірньої прохолоди у своїй футболці. Діставши з машини запасний светр, він запропонував їй. Ольга з радістю одяглася в невідповідне її габаритам велике вбрання, що, втім, абсолютно не зіпсувало її привабливості. Сидячи поруч, він обійняв її і, не зустрівши супротиву, спокійно та ніжно притиснув до себе. І отримав повторний за вечір теплий удар у серце, відчувши, як гнучке, явно треноване тіло прилинуло та зручно притулившись до нього. У Дмитра з'явилося відчуття якогось одного цілого з Ольгою і того, що так добре йому давно не було, дуже давно.

Просто сидіти і говорити, невинно гомоніти про все, обговорювати побачене в небі, що вийшло, а що ні, будувати плани на подальші стрибки і слухати історії тих, у кого за спиною тисячі стрибків… що може бути краще. Він не був, як сам вважав, досвідченим. Його 125+ [4] стрибків у порівнянні з сотнями і тисячами інших здавалися досвідом початківця. У неї тепер їх було 3+, що давало змогу переходити на інші типи куполів і рухатися далі, розвиваючись, як спортсмен-парашутист.

– Ольго, ти займалася гімнастикою або танцями?

– І тим, і іншим. Як здогадався?

– За манерою ходи, поставою, та й спортивною фігурою.

Легке здивування видали брови, що на долю секунди піднялись вгору.

– Це було в дитинстві. Зараз переважно «для себе». З однієї сторони, не так багато вільного часу, з іншої – на олімпійські ігри я не збираюсь.

– А куди ж це настільки прекрасна юна леді витрачає так багато часу, що його не вистачає?

– Ну-у, я студентка, факультет іноземних мов. Англійська та іспанська, які хочу довести до досконалості. Заробляю перекладами, бо на життя потрібні кошти. Ще люблю природу, подорожі, а тепер і парашутні стрибки, на які теж потрібні чималі гроші.

– Англійська та іспанська, який збіг, мої улюблені, дві світових мови, на яких фактично говорить весь світ. Навіть іспанською більше, ніж англійською, хоч так і не прийнято вважати. А мене навчиш?

– Це як будеш себе поводити! – грайливо відповіла вона і подарувала йому свою посмішку.

Він помітив, що компанія розбилася на мікрогрупи, в кожній з яких обговорювалися проблеми певного інтелектуального рівня. Але, що потішило, це заздрісні погляди присутніх тут чоловіків та юнаків, які кидались у їхній бік.

Дорогий читачу, як кажуть психологи, рівень вербальної культури людини безпосередньо корелює з рівнем її інтелекту. І як писав один великий український учений О. М. Морозов: «У здорових людей існує жорстка єдність між мовленням і письмом. Будь-який розрив у цьому ланцюжку призводить до патології». Кажучи по-простому, коли людина добре висловлюється і може без труднощів передати в усній і письмовій формі ті думки, які рояться в її голові, значить вона розумна. Хто ясно мислить, той ясно говорить. Так ось, її мовлення лилося, наче тихий спокійний струмок, не кваплячись, але з почуттям, з розумінням. З нею було про що поговорити. Про поезію – будь-ласка, про прозу, музику, історію – будь ласка; навіть деякі аспекти математики, згадані ним під час бесіди, знайшли її розуміння. Дивлячись на профіль її обличчя, рухи губ під час розмови, він спіймав себе на думці про природну красу цієї людини, і його внутрішній голос закричав: «Як набридли ці тупі розфарбовані барбі, зі своїми розмовами про шмотки, тачки, курорти. Вони постійно сміються над тупими, плоскими жартами, які самі ж і генерують. Per risum multum debes cognoscere stultum [5]. А ця дівчинка – просто промінь світла в темному царстві». Він акуратно нахилив свою голову до її волосся і поцілував ці шовкові нитки з їх п'янким запахом.

Вона на мить завмерла, потім повернула обличчя до нього, і їхні очі виявилися на відстані п’ятнадцяти сантиметрів. У цьому погляді не було ні схвалення, ні злоби, ні іронічної посмішки; там був, як йому здалося в ту мить, глибокий смуток, і цей погляд говорив, як чіткий сигнал: «Ні!». Вона повільно похитала головою з боку в бік, а потім посміхнулася.

– У мене з'явилося відчуття, що я тебе дуже давно знаю, – промовив він з деяким збентеженням, яке казна-звідки взялося.

– Більше тисячі років?! – і її очі запалали зеленим вогнем.

Він не зовсім зрозумів цей жарт…

– Підемо, я покажу тобі зірки, – сказав він.

– Я їх люблю,