Йос Ванделоо - Небезпека

світу, скрізь йому ввижається небезпека, кошмар. От і цей пасажир, що не має жодних чітких ознак, за які можна було б ухопитися. Через те й виникло у нього відчуття якоїсь підступності. Звичайна тиша, і та вже стала його непокоїти, мов дичину, що боїться й тоді, коли сезон полювання на неї вже закінчився. Хто він такий, цей Едуард Лава? Просто собі людина? Сигнал небезпеки? Чи звичайний нахаба, що звик турбувати інших своїм недоречним втручанням та поглядом?

Чорт забирай! Ще десять зупинок поїзда — і аж тоді Бентінг буде на місці. Тоді мине напруга, зникне відчуття небезпеки. The end of the most famous and beloved story, mister Lava, the strange, savage world of forgotten men[1]. Тоді він знатиме, що далі робити. Отже, заспокойся, Альфреде Бентінг! Чи як там пак тебе — Тео Вагнер? Гаразд, нехай Тео Вагнер. Ти мусиш усе здолати. І не нервуйся, не давай заганяти себе на слизьке першій-ліпшій незнайомій людині.

Тим часом Лава більше не озивався. Тільки визирав крізь свої щілинки. Ширше очі він не розплющував. І не звужував теж. Бентінг бачив колір його зіниць — колір водоростей у стоячій воді.

Поїзд зупинився на першій станції. Ніхто не вийшов з вагона, ніхто не ввійшов. На пероні спокійно стояв чоловік у екзотичному кепі, з-під якого виглядало червоне обличчя. Коли поїзд рушив, він злегка помахав рукою.

Альфред Бентінг підвівся й дістав із сітки валізку. Коли поїзд раптом прискорив рух, він ледве втримався на ногах. Витяг з валізки кілька журналів. Рухи в нього були неквапливі, так ніби він роздягався ввечері біля свого ліжка, перед тим як лягти спати.

Він знову сів у свій куток і відразу помітив, що Лава стежить за ним з-під пальців. Чому б цьому типові не почитати щось? Або не подивитись у вікно на шереги дерев, що тікають назад, удалеч? Бентінг вибрав собі один журнал — цікавіший, — а інший (хіба ж не блискуча думка?) запропонував Лаві. Але той тільки іронічно посміхнувся, похитав заперечливо своєю гострою, мов у дятла, головою, і сказав:

— Дякую, пане Вагнер. Я в поїзді не читаю.

Бентінг почав читати, але думки в нього розбігалися. Зрештою він спіймав себе на тому, що, прочитавши рядків із десять, не зрозумів нічого. Він бачив слова, але не сприймав їхнього змісту. «Дякую, я в поїзді не читаю», — відповів йому той тип. Обурений до краю, Бентінг тримав перед собою журнал так, щоб відгородитися ним від Лави.

У вагоні деякий час панувала мовчанка. Було дуже тихо, можна навіть сказати спокійно. Це був вагон старого зразка з прохідними купе. Тому кожен пасажир був якоюсь мірою зв’язаний з іншими. Проте більшість сиділи, заглибившись у власні думки, байдужісінькі до навколишнього світу.

Бентінг удавав, ніби уважно читає статтю про якість телевізійних програм. Але підсвідомо пильнував, не пропускаючи повз увагу жодного поруху в вагоні. Тому він тонко відчував усі потаємні маневри Лави. Ось той підсунувся трохи вище. Підсунувся обережно, майже непомітно, про це можна було тільки здогадатись чи інтуїтивно відчути. Не було сумніву, що Лава й далі хотів тримати його в полі зору. Це вже стривожило Бентінга. Він знову відчув, як у цій тиші до нього підповзає маленькою гадючкою небезпека. Це відчуття не здивувало його. За останній час він навчився тонше чути, краще бачити, гостріше сприймати на дотик. Так ніби в нього, як у комахи, виросли особливо чутливі вусики, що вмить остерігають про небезпеку.

Лава раптом знову став утіленням небезпеки, яка безнастанно загрожувала Бентінгові і якої він намагався уникнути. Скільки ще разів має зупинитися поїзд, доки настане час виходити? Доки закінчиться ця поїздка, і мине постійна напруга, втома, кошмари, страх. Та маленька станція стане для нього, Альфреда Бентінга, кінцевим пунктом розпачу. Там він утече від гонитви і розпочне нову мандрівку крізь роки. Він відчував, як у всьому його тілі кров аж кипить, б’ється в жилах. На лобі виступили крихітні краплі поту, які пощипували шкіру. Так у нього завжди бувало, коли перехвилюється або понервує. Його сповнювало гостре почуття ненависті до Едуарда Лави, клятого мовчуна, що втрутився й порушив його спокій. Журнальна сторінка була явно недостатнім захистом від нього. Обопільна відраза між Бентінгом і Лавою ставала дедалі відчутнішою.

Бентінг ховався за розгорнутим журналом. У вагоні тим часом побільшало пасажирів. У всіх обличчя були байдужі, ніхто ніким не цікавився. Мов тяжкий тягар, несли всі вони трагедію самотності сучасної людини. Ключа до контактів з іншими було давно загублено. І гостріше, ніж будь-коли, відчував цю безмежну самотність Бентінг. Цей поїзд, як, зрештою, і кожен поїзд у всьому світі, віз людей, цілком чужих одне одному. Кожен індивід обростав усе густішою пліснявою. Єдине, що йому кінець кінцем лишалося, — це сумнівна дружба з власного тінню. Мільйони «я» в усьому світі, у кожному з його суспільних об’єднань, промовисто демонструють свою нездатність до любові. Вони чітко поділили цей світ, організували його за правилами геометрії. Тепер кожен у ньому повинен якось функціонувати, але вже ніхто не зможе в ньому жити, просто жити, як цього хотілося б, — у дружбі, без цивілізації, втішаючись благами нічим не обмеженої свободи…

Бентінг уже не читав. Він обмірковував хід подій і намагався заспокоїти себе. Цей Лава міг бути й винятком — людиною, яка прагне ставитись до інших по-дружньому. Все це безглуздо: його страх, небезпека і таке інше. Через його надмірне збудження звичайна собі людина — оцей Лава — перетворилася на якесь страховище. Перевтомлений дух Бентінга легко піддавався облудним уявленням. А цей Лава — ні в чому не винний бідолаха, як і тисячі інших, що їздять поїздами й вештаються по вулицях. Він, мабуть, і сам не розуміє, що часом клеїть дурня, діючи іншим на нерви. Чому він не ввійшов до вагона, як усі? Не зачепив би нікого, і ніхто б узагалі його й не помітив би. Усім було б тільки добре.

Бентінг уже майже заспокоївся, як його вразила нова зухвала вихватка Лави. Трохи вище над сторінкою журналу, біля віконної