Євгенія Йосипівна Яхніна - Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

— отець Поль, а він добра душа і завжди за нас заступається. Ось він мене й питає: «Як живеш, чи все гаразд ведеться?» — «Не дуже, пане кюре, — відповідаю я. — Ви й самі знаєте: у мене й у моїх дітей та онуків нема хліба, хоч і працюємо ми всі не покладаючи рук. Ніяк не заробимо й половини того, що нам потрібно». — «Утіштеся, — відповів мені наш добрий пастор. — Незабаром зберуться Генеральні штати, і всі дармоїди, всі захисники соляного закону дістануть по руках. Не буде більше ні чиновників, ні інтендантів, ні подушної та іншої податі, ні податку на виноробство, ні обов'язкових повинностей, ні зажерливих відкупщиків. А якщо олень схоче поласувати вашою капустою, вас не звинуватять, коли й ви поласуєте оленячим м'ясом! Сам король, сам міністр фінансів пан Неккер, парламент, аристократи, городяни, священики — всі погоджуються з цим…»

Бабуся обвела поглядом свою скромну оселю. У вузенькі вікна зазирали зелені гілки крислатих каштанів, що густо порозросталися і затулили собою й без того убоге світло, що ледь пробивалося до кімнати.

— «Але чи може бути, пане кюре, — запитала я, — що мені не доведеться платити податки на вино, капусту і боби? Що сіль і тютюн не коштуватимуть нам так дорого?» — «Запевняю вас, бабусю Пежо, сіль і тютюн будуть вільні від податку». — «А як же наш милостивий король, пане кюре? Адже я люблю короля, і королеву, й пана Неккера, як саму себе, і наших добрих священиків теж. Я волію голодувати сама, аби тільки не бачити, що вони недоїдають. Краще вже я продам свій будинок і садок…» — Бабуся й зараз усміхнулася, пригадуючи, як вона хитро відповіла. — «Та я ж уже казав вам, бабусю, — каже мені наш добрий кюре, — що за нових порядків король матиме не менше, а більше, ніж мав досі. Адже треба скоротити не королеву частку, а отих трутнів і дармоїдів, які його оточують. Отоді народ не буде скривджений і король матиме те, що йому треба — наші відкриті гаманці й щирі серця!»

Тільки-но пішов від мене пан кюре, я впала на коліна, здійняла руки до неба й вигукнула: «Милосердний боже! Зроби так, щоб пан кюре не виявився обманщиком!» Одразу ж покликала свого онука — він у мене великий грамотій — і почала диктувати йому наказ. Хай прочитають його не лише пани члени Генеральних штатів, а й сам милостивий король! Хай знає він правду з вуст бабусі Пежо!

І ще прошу вас, панове, скажіть королю, що ладна без жалю віддати йому двадцять ліврів, якщо я й справді зможу вільно розпоряджатися своєю ділянкою і вбити отого гидкого тонконогого оленя з гіллястими рогами, чи, може, козулю. Досі я платила двісті двадцять, отже, вигадаю собі дещицю. Одне слово, подумайте, панове, про те, що пообіцяв мені пан кюре. Це зовсім не така вже дурниця!..» Постав крапку, Жак. А вгорі напиши: «Наказ». І не тільки панам членам Генеральних штатів, а і його величності, милостивому нашому королю Людовіку Шістнадцятому. «А писав року від Різдва Христового тисяча сімсот вісімдесят восьмого, в місяці квітні під диктовку Маргарити-Сімони Пежо онук її від дочки Анни-Марії Жак Меньє…» Тепер, Жак, збирайся в дорогу!

У дорогу то й у дорогу! Подумки Жак уже давно готовий до далекої і важкої мандрівки в Париж.

Тільки-но в село Таверні, де жили Пежо-Меньє, дійшла звістка про те, що нарешті вперше за сто сімдесят п'ять років знову скликаються Генеральні штати, а отже, є надії на краще життя, бабуся Пежо стала ніби одержима. Населенню запропонували вибрати депутатів. Бажаючі могли передати депутатам накази зі своїми скаргами й проханнями. В селі тільки й розмов було про накази, і хоч оголошено, щоб їх складали по парафіях і по провінціях, бабуся задумала написати депутатам свій особистий наказ. До того ж вона вирішила, що її наказ має прочитати сам король. Це був безглуздий намір, але хто зважиться переконувати затяту стареньку!

Якби в сім'ї Пежо не сталася велика подія, бабуся, мабуть, тільки б погрожувала, але так і не написала б свого наказу. Але те, що сталося, змінило все життя цієї селянської родини.

Старший син Маргарити Пежо, Жюльєн, уже давно жив у столиці і потроху зовсім забув рідне село. Вряди-годи доходили звістки, що він живе розкошуючи, купив книгарню, одружився з парижанкою, вдовою з трьома дочками — Жанетою, Бабетою і Віолетою, яких він удочерив. Раптом надійшов лист. Жюльєн помер, і його вдова, Франсуаза, просить прислати до неї в Париж Жака. Без мужчини їй у крамниці важко, стороннім довіряти не можна, а дочки коли ще стануть на ноги… А втім, хтозна; старшій, Жанеті, скоро виповниться вісімнадцять, не зоглянешся, як вийде заміж. Але ж однаково, зять у сім'ї не те, що чоловіків племінник, — як не кажи, не своя, а чужа кров… А Жакові, якщо він тільки виявиться тямущим, нічого й думати про кращу долю. Він багато чого зможе навчитися. Ні він, ні його батьки не шкодуватимуть, що довірили його майбутнє тітці Франсуазі.

І почалися хвилювання та суперечки в Жаковій родині. Бабуся відразу ж вирішила, що це — слушна пропозиція, а якщо бабуся вирішила, то її зятеві Андре — Жаковому батькові — залишалося тільки підтвердити її слова. Так уже велося. Слабохарактерний Андре Меньє мовчки підкорився волі тещі й дружини, яка успадкувала норовисту вдачу бабусі Маргарити. Але тут сталося непередбачене: від'їздові Жака чинила опір його мати, Марі, і саме з нею довелося повоювати бабусі та онукові, бо Жакові не терпілося вирватися з рідного Таверні в далекий Париж, що так вабив і уявлявся йому казковим. Марі затялася. Докази у неї були переконливі: брат залишив сім'ю у важкий час; Маргариту, свою матір, не підтримував, хоч улаштувався в Парижі добре. Рідного сина не мав, а про племінника ні він, ні його дружина Франсуаза не згадували. А як припекло — давай їм Жака!

Але бабуся була така людина: коли вже щось надумала — не відступиться. Хоч їй хтозна-як не хотілося розлучатися з улюбленим онуком. Частенько вона його сварила, а проте потай усвідомлювала, що він успадкував її вдачу і схожий на неї впертістю та запальним, іноді нестримним норовом.

Так проминула зима,