Леся Холодюк - Браслет із знаком лева

полюбляють хизуватися туземці, залишивши саму суть. Переклад складався лише з одного речення:

ВІДЧИНИТЬ ТОЙ, ХТО ПРИЙДЕ З ЛЕВОМ У РУЦІ

— Тут ще однієї тварюки мені бракувало! — знизав плечима Бойд і зі злості на свого татуся, котрий залишився тупуватим скнарою, що не допетрав, як слід, перекладу, боляче гримнувся ногою у незрушне тіло металевого сейфа.

На це охоронець низько опустив голову і здригнувся так, наче Бойд добряче стусонув його, а не металеве одоробало, на тілі якого Алістер так і не зміг знайти жодного сліду, манісінької замкової щілинки, крізь яку винюхав би вміст металевого тельбуха.

Іноді Бойду здавалося, що Фантабеан Калі навмисне робиться таємничим і ховає за низько опущеною головою вибухи в очах, як тільки заходить мова про скарбонку № 1. Але вся ота чортівня видавалася такою незрозумілою, що Бойд списував побачене краєчком ока на свій кшталт.

— А хіба тут є леви? — перепитував.

— Т-а-к… — не підводячи очей шарудів Калі.

— Ну, а чого ж цього не випотрошили? — пхав ногою сейф, все ще пам’ятаючи батьківські перестороги щодо статечного поводження з туземцями.

Фантабеан Калі на те тільки знизував плечима і тягнув одне й те ж:

— Це символ сили і могутності…

Оце ти, курдуплику низькорослий, говориш про силу і могутність, — хотів перепитати Бойд, але завжди вчасно прикушував язика. Де-де, а перед сторонніми він не дозволяв собі навіть белькнути щось супроти їхнього народу.

— … будь сильним і мудрим як лев, — рефреном вторив Калі, невідомо до кого звертаючись. При цьому тембр його голосу ставав дзвінкішим і навіть відлунював у порожньому банківському сховищі численними кришталиками, що дзенькали в металеві вічка вмонтованих сейфів і розсипалися, котились іскристо по підлозі.

Алістер Бойд відмахувався спересердя, — що взяти з цього Калі, котрий боїться навіть на тінь сейфа № 1 ступити. Потеревенити б з кимось про того металевого лева, але кому пискнеш, якщо туземці так поважають його банк і фінансові закони, несучи на зберігання мало не по рупії, що зайва цікавість могла б тільки нашкодити. Заспокоївся тим, що списав оту всю писану нісенітницю на релігійні забобони туземців. Могли ж ті дикуни, падкі до зовнішніх ефектів, не тільки змайструвати скарбонку у вигляді лева, але й покласти туди висушений хвіст мавпи, пір’я якогось екзотичного папуги або попіл з’їдженого ними ж вождя племені, оголосивши це святими атрибутами. Бачив тут Алістер і таке.

А коли досі не прийшли, — значить, немає кому…

З роками Бойд став у містечку поважною людиною. Порт потребував кредитів для розвитку. Алістер охоче керував банківськими операціями, надаючи майже щодня чималі позики. Володіючи фактичним станом справ у господарстві Тусуклаїнга, знав усе про цільовий характер, терміновість, обіг платежів. Забезпеченням поворотності кредиту служили застави цінностей: коштовне каміння, золоті прикраси та різне причандалля з благородного металу. Іншого Бойд не визнавав, хіба що хтось прошарудів доларами або рідними фунтами стерлінгів. Усе це зберігалося у його особистому сейфі.

Аби видавати себе за справжнього друга туземців, одружився на індонезійці. Вилицювате лице з вогкими чорними очима не притягували так Алістера, як її тугі перса, схожі на дитячі кулачки з гостроносими пипками, таке ж духмяне, цнотливо звабливе тіло дівчини-підлітка. Про неї Бойд не знав нічогісінько. Навіть її ім’я Рідхусанга в домі вимовляли так рідко, що до нього Алістер не звик, а інколи, коли припікало, горланив:

— Ріде!

Бойд не помічав власної дружини, не розумів і навіть не намагався зрозуміти. Коли треба, мовчки йшов до її ліжка…

Щоправда, туземка виявилася не з дурних, швидко вивчила англійську мову, як слід заварювала чай, але не змогла народити жодної дитини, що остаточно відштовхнуло її від Алістера.

Бойд навіть в думці не мав втаємничувати дружину у банківські справи, ніколи не водив Ріде у святая святих свого банку і не хизувався найсучаснішими сейфами, що прилаштував поруч з металевим левом.

І от сьогодні, здається, Бойду доведеться послати Ріде до банку.

Алістер догрався зі своєю демократією. У містечку з’явилось ще кілька банків, які очолювали індонезійці. Хочеш-не хочеш, довелося давати колегам поради та навіть рекомендації, вітаючи народження національних банків, а в душі проклинаючи конкурентів і свого довгого язика, котрий молов-перемелював усілякі фінансові викрутаси. Хіба ж гадав, що туземці виявляться з клепками в казанках та швидко докумекають, у чому банківський хосен.

Місткість особистого сейфа спливла, наче вода крізь пальці. Схожим ставало на те, що фінансова зірка Бойда-молодшого змушена котитися за обрій.

Термін сплати по двох векселях, отриманих Алістером від портовиків, закінчувався. І назавтра Бойд хотів виставити свої претензії, а як оплати не буде, то самому визначити процент кредитних ставок, на це він мав право. І якби не підвернута вчора нога, котру з перестороги взято в гіпс, він сам би подався до банку. Але нога боліла нестерпно.

— Ріде! — гаркнув Бойд, вмощуючи загіпсовану ногу на ослінчику. — Де тебе чорти носять?

— Я тут.

Як завжди, Рідхусанга зайшла непомітно до кімнати, що чи не найбільше бісило Алістера.

— У, відьмисько, — процідив крізь зуби. — Слухай-но, я щойно телефонував до того виродка Калі, він знає, що ти маєш прийти. Проведе тебе до сховища. Дивись, щоб за тобою не швендяв. Праворуч від стіни є вічко номер два. Запам’ятала?

Ріде все нижче опускала голову. Бойд дивився крізь неї. По стіні повзла зелена муха і збиралася на сонячній плямі знову залишити паскудство. Її б скрученою газеткою… раз…

— Ось цим ключем відкриєш і принесеш мені зелену папку.

Ріде затиснула ключ в кулачку і так само непомітно вислизнула з кімнати.

Чекати довго не довелося. За чверть години Алістер почув, як внизу дзеленькнуло і за мить до його кімнати влетіла Ріде. Бойд хотів глянути, чи саме ту папку вона тримає в руках і вже простяг руку (Дай!), але побачивши, що Ріде притискає до грудей засклену рамку з документом про оренду сейфа № 1, — завмер