Антон Павлович Чехов - Вибрані твори

Але що нового могла сказати світу постать Івана Дмитровича Червякова з раннього оповідання «Смерть чиновника»? Крім того, що, необачно чхнувши на лисину генерала, так перелякався, що вибачення свої довів до абсурду, ліг на диван і… помер? Трагікомедія, так? І, окрім цього, бачимо тут цілковиту відмову людини від власного «я». Хрестоматійно знайомий «хамелеон» з однойменного твору. Чи тільки сміх і сарказм в цьому оповіданні? Ні, тут ще й проблема роздрібнення особистості. Городничий, на відміну від цього абсолютно безхребетного чиновника, в залежності від обставин, розпадається на безліч дрібнесеньких «я», і кожне з них оберігає ціле, але ціле тільки фізичне, не духовне, бо духовного тут ще й немає, його виключає багатоликість. А чеховський герой, починаючи з оцих ранніх, майже фейлетонних персонажів, постійно перевіряється на особистісну стійкість, постійно випробовується, але, що характерно, не в ситуаціях, де гранично чітко постає питання «бути чи не бути», не великими почуттями й пристрастями, а, сказати б, тотальною невідворотністю буденного плину життя, де нюанси між добром і злом часто для цього героя невловимі і сам він тому, балансуючи між «низьким» і «високим», якийсь «середній» у своєму духовному вияві. «Напишіть-но оповідання про те, як молодий чоловік, син кріпака, колишній крамар, півчий, гімназист і студент, вихований на чинопочитанні, цілуванні попівських рук, поклонінні чужим думкам, вдячний за кожний шматок хліба, багато разів битий, такий, що ходив по уроках без калош, бився, мучив тварин, любив обідати у багатих родичів, лицемірив і. богу й людям без усякої потреби, тільки зі свідомості своєї нікчемності, — напишіть, як цей молодий чоловік вичавлює з себе по краплях раба, як він, прокинувшись одного прекрасного ранку, відчуває, що в його жилах тече вже не рабська кров, а справжня людська», — писав Чехов в одному з листів, і зміст сказаного випливав за межі біографічні, відкриваючи перед нами чи не головнішу особливість його творчості — погляд на людину свого часу, погляд, в якому є перспектива й ідеал, що так старанно приховано у власне творах.

Відомо, що Чехов не любив слова «ідеал». І героїв, на яких, просто кажучи, можна було б рівнятися, у нього ніби й немає. Однак писав він не «фізіологічний нарис» тодішнього суспільства. Як справжній реаліст, він бачив суспільство таким, як воно було, а людину — ще справді «середньою», замкненою в самій собі. «Серединність» у його концепції — той рубіж, перейти який означало стати людиною вповні. І головна проблема в його творчості — «вичавлювання з себе по краплях раба», хоч ми і не знайдемо в чеховських сюжетах такого, де б це відбулося.

Сюжет у Чехова — теж складова його концепції. Для нього існує сюжет самого життя, яке письменник може тільки відтворити, але не пересотворити. Справді, це неймовірна майстерність — «впустити» героя в життя, яке вже йде, вичерпати сюжет героя, замкнувши художню ідею… А життя знов іде своїм ходом, ніби нічого й не сталося. Недарма повісті й оповідання Чехова часто називають «маленькими романами». «Люди обідають, тільки обідають, а в цей час складається їхнє щастя і розбивається їхнє життя», — казав сам Чехов, але цим аж ніяк не хотів ствердити, що людина безсила перед долею. Навпаки — цим підкреслюється рух, безупинність життя, хоч як би хто не хотів для власного — видимого — спокою обмежити цей рух своїми уподобаннями.

За якими б «параграфами», «інструкціями», «циркулярами» не ховався вчитель Бєликов з «Людини у футлярі» від дійсності, яких би «правил» не дотримувався, життя руйнує найтвердішу шкаралупу відчуженості — і тоді виявляється вся нікчемність подібного існування. Намагання берегти лише власний спокій так само приводить до ізоляції від людей доктора Старцева («Іонич»), В юності ще були поривання до чогось прекрасного, але страх перенапружити себе звів усе нанівець. Залишилась одна пристрасть: увечері виймати з різних кишень гроші, отримані за візити. І купувати будинки. Вся безглуздість ситуації в тому, що це нікому не потрібно, й Іоничу теж: він старий, хворий, не мав жодної близької людини. Він зберіг «свободу», йому не загрожують життєві потрясіння, але сам перетворився на тінь, яка дає про себе знати тільки писклявим голосом, бо «у Старцева запливло жиром горло». Тінь ця лякає собою оточуючих, відлякує від подібного способу життя.

Ми багато знайдемо у Чехова подібних сюжетів, де герой, заплутавшись у плетиві простих і складних обставин, ніяк не може вибратися на справжню дорогу, навіть не може, добитися простого сімейного щастя. Йому завжди не вистачає маленького, але рішучого кроку. На заваді любові художника і Жені Волчанінової («Будинок з мезоніном») стала рідна сестра дівчини, яка, мов злий демон, з точки зору героїв твору, зруйнувала можливе щастя. Дві планетки зійшлися на мить, дмухнув вітрець — вони розбіглися назавжди. Знову фатум? Життєвий хаос, перед яким людина безсила? Але чому тоді враження від оповідання оптимістичне? Та просто, коли б героям не чинили перепон і вони б здобули особисте щастя, читач би бачив, що воно нетривке, несправжнє. Адже і художник, і Женя неспроможні робити рішучих кроків. Вони не можуть розпорядитися цим щастям, коли його влаштує випадок, не здатні за нього поборотися. Є щось більше, прекрасніше, благородніше, — настійливо проголошує кожним рядком Чехов, воно — справжнє. Не можна пливти за течією між «низьким» і «високим».

Подібне поєднання «малого і тимчасового» з «великим і вічним» своєрідно відтворює загальну картину поступу цивілізації, для якої і «серединність» людини — тільки прохідний етап. Вона пройшла, ця людина, майже безслідно, а життя триває. Можливо, в цьому полягає найбільша трагедійність героїв Чехова? Він не просто сміється над їхньою недолугістю, тупістю, обивательщиною, а скоріше сумує над нереалізованими можливостями людини.

Оленька з оповідання «Душечка» видається на перший погляд звичайною собі міщаночкою, пристосуванкою, життя її бездуховне. Але, однак, не антидуховне, бо пристосування героїні до обставин не прагматичне, а якесь рослинне, продиктоване інстинктивною потребою когось любити, про когось турбуватися. Вона тільки не вміє і не знає як. У цьому трагедія Оленьки — в неможливості дотягнутися до того рівня, до якого підштовхують її закладені в людині начала добра, які Чехов умів бачити в кожному.

Разом з тим, без емоцій, навіть жорстоко, Чехов підкреслює, що «серединність» себе вичерпала, надійдуть інші люди, кращі, мудріші, у яких «все повинно бути прекрасним», як говорить лікар Астров. І хоч інший герой каже, що справжні люди будуть тільки