Олександр Іванович Шалімов - Зустріч з тиранозавром

відсунув моє повернення на батьківщину ще на три роки… Та чи на три?

Ми перемінили вже не один табір на краю Великих боліт. Мої мисливці дивуються. Замість того, щоб ловити рідкісних тварин, які ще збереглися в цьому куточку Центральної Африки, ми лазимо серед отруйних випарів, провалюємось по пояс і глибше у смердючу рідину, лякаємо змій і величезних болотяних жаб, знемагаємо від нестерпної вологої спеки, втрачаємо останні сили від приступів лихоманки. Перший сезон закінчується, а ми не знайшли ще не тільки зуба, а й навіть будь-яких ознак існування тиранозавра.

Треба ж було такому статися, що мисливця, який надіслав фотографію ящера містеру Бейзу, розірвав лев за кілька днів до мого приїзду в Бумба.

Компаньйон мисливця — старий Джек Джонсон — виявився таким же йолопом, як і мій заступник Персі Вуфф. Цих двох нероб зближала любов до віскі. Маленький, худий і лисий Джек Джонсон міг випити стільки ж, скільки здоровенний Вуфф.

Наближалися зливи. Темні хмари все частіше закривали сонце. Треба було йти на південь, подалі від цих гнилих місць.

Я вирішив поговорити з Джеком Джонсоном одверто. Досі йому було відомо, що ми приїхали вивчати, фотографувати і ловити гігантських крокодилів.

Джек уже кілька разів вказував на сліди великих крокодилів, але я рішуче бракував їх, доводячи, що ці плазуни малуваті і не варто витрачати на них час.

Персі Вуфф приперся разом з Джонсоном і мовчки гепнувся на чемодан, що стояв біля мого намету. Чемодан затріщав.

— Обережніше, — попередив я, — там соляна кислота і препарувальні голки.

Персі з побоюванням підвівся, помацав кришку чемодана і влаштувався поряд на згорнутому брезенті.

Джек присів навпочіпки і вичікувально подивився на мене.

— Незабаром почнуться дощі, — сказав я, — а ми ще не зустріли нічого, то могло б виправдати затрати на експедицію і ящики випитого віскі.

Персі Вуфф кивнув, а Джонсон вийняв люльку з рота і почав старанно вибивати її.

— Послухайте, Джонсон, — вів я далі, — покійний Річардс розповідав вам про свою останню подорож у ці місця?

— Дещо розповідав. А що саме вас цікавить? Крокодили?

— Ну, припустимо, велетенські крокодили.

— Ні, про крокодилів не казав.

— Ну, а про якихось інших великих тварин?

— Не пам’ятаю, шефе. Здається, ні. Його остання подорож сюди закінчилася невдало. Обидва туземці, які супроводили його, загинули. Якби вони не були неграми, Річардсу могли загрожувати неприємності…

— Це для мене новина. Ви раніше не говорили про загибель туземців.

— Тому що ви не запитували…

— А тепер запитую і прошу розповісти все, що знаєте про останню мандрівку Річардса. Чому ви не поїхали з ним?

— Я захворів на дизентерію.

— А потім?

— Він звелів чекати в Бумба. Він повинен був розвідати нові місця для полювання на рідкісних звірів. Так наказав агент містера Бейза. Але туземці загинули, і Річардс повернувся в Бумба. Ми мали їхати з ним разом через місяць, а тут прибула стріляти левів стара американка. Вона найняла Річардса на місяць. На першому ж полюванні лев, якого вона поранила, розірвав Річардса.

— А вам відомо, як загинули туземці?

— Річардс розповідав, що їх затоптав білий носоріг.

— А Річардс вам нічого не розказував про незвичайних гігантських тварин, яких він зустрів під час своєї останньої подорожі?

— Ні, шефе… А хіба він зустрічав їх?

— Скажіть, Джонсон, а ви самі ніколи не чували про біблейських потвор, що мешкають у Великих болотах?

— Які це біблейські потвори? Невже кити?

Я почав втрачати терпіння. Сухо сказав:

— Я маю на увазі тварин, яких досі ніхто не бачив в Африці. На інших континентах вони вимерли в давні геологічні епохи.

— А раз їх ніхто не бачив, то звідки відомо, що вони тут є? — щиро здивувався Джонсон.

— Ну, а в легендах туземців ви нічого такого не чували?

— Ет, — махнув рукою Джонсон, — тутешнім неграм вірити не варто… От учора один з них патякав, ніби його батько бачив на краю балки потвор, схожих водночас і на слона, і на крокодила, ще й завдовжки до двадцяти метрів. Що з такого візьмеш?..

— Справді, нічого не візьмеш, — мовив я. — А що ви думаєте з приводу цієї фотографії? — я простягнув знімок тиранозавра, одержаний від містера Бейза.

— От так диво! — пробурмотів Джонсон. — Звідки це у вас?

— Цю фотографію зробив Річардс, очевидно, під час своєї останньої мандрівки.

— Не може бути! У Річардса ніколи не було фотоапарата. Та й фотографувати він не вмів. Це не його робота, шефе.

Персі неспокійно поворухнувся на своєму брезенті.

— Але ж фото надіслав містеру Бейзу Річардс, — заперечив я.

— Можливо, але це не його знімок.

— А чий же?

— Не знаю. Я ніколи не бачив у Річардса подібної фотографії. Та й про зустріч з такою тварюкою він би мені розповів. То це ви на неї полювати приїхали?

— На неї теж.

Джонсон тихенько засвистів.

— Не хотів би я з нею зустрічатися, — пробурмотів він, розглядаючи фотографію. — Подивіться-но, що залишилось від білого носорога.

— Ви думаєте, що це білий носоріг, Джек?

— Безсумнівно, подивіться на його голову.

Я взяв знімок, почав розглядати його в лупу і переконався, що Джонсон мав рацію. Це відкриття примусило мене замислитись. Туземці,