Володимир Короленко - Діти підземелля

Приваблені галасом та лементом, що на той час лунали з острова, я та кілька моїх ровесників пробилися туди і, сховавшись за товстими стовбурами тополь, стежили, як Януш на чолі цілої армії червононосих стариганів та огидних старух виганяв з замку останніх мешканців, приречених до вигнання. Надходив вечір. Хмара, нависла над високими верхівками тополь, вже сипала дощиком. Якісь нещасні темні постаті, загорнувшись подертим по нікуди лахміттям, перелякані, жалюгідні, засоромлені, снували по острову, наче кроти, вигнані з нір хлопчиськами, і намагались знову шмигонути в якусь дірку замку. Але Януш і старі відьми з вигуками та лайкою ганяли їх звідусюди, загрожуючи коцюбами, палицями, а осторонь стояв мовчазний будочник, також із здоровенною ломакою в руках.

І бідолашні темні постаті, похнюпившись, зникали за мостом, назавжди лишаючи острів, і одна по одній губилися в сльотливій темряві вечора, що швидко спадав.

Від того пам'ятного вечора і Януш, і старий замок, що з нього і раніше віяло на мене якоюсь тривожною величністю, втратили в моїх очах всю свою принадність. Було, я любив приходити на острів і хоча б здалека милуватися його сірими стінами та замшілим старим дахом. Коли на світанку з нього виповзали різноманітні постаті, які позіхали, кашляли і хрестились на сонце, я й на них дивився з якоюсь повагою, як на істоти, наділені такою ж таємничістю, якою було оповито весь замок. Вони сплять там уночі, вони чують все, що там відбувається, коли в величезні зали крізь вибиті вікна заглядає місяць або коли під час бурі в них уривається вітер.

Я любив слухати, коли, було, Януш, вмостившись під тополею, з балакучістю сімдесятирічного діда починає розповідати про славне минуле померлої будівлі.

Але з того вечора і замок, і Януш з'явились переді мною в новому освітленні. Зустрівши мене другого дня поблизу острова, Януш став запрошувати мене до себе, запевняти з задоволеним виглядом, що тепер "син таких шановних батьків" сміливо може відвідати замок, зустріне в ньому цілком порядне товариство. Він навіть привів мене за руку до самого замку, але тут я з слізьми вирвав у нього свою руку і кинувся навтьоки. Замок став мені огидним. Вікна у горішньому поверсі були позабивані, а нижнім заволоділи капори та салопи. Старі баби вилізли в такому непривабливому вигляді, підлещувались до мене так підсолоджено, лаялись проміж себе так голосно. Та головне – я не міг забути холодної жорстокості, з якою торжествуючі пожильці замку виганяли своїх нещасних співмешканців, а на згадку про цих темних людей, що лишилися без притулку, в мене стискалося серце.

Кілька ночей після описаного перевороту на острові в місті було дуже неспокійно: гавкали собаки, рипіли двері будинків, і обивателі, раз у раз виходячи на вулицю, стукали палицями по парканах, даючи комусь знати, що вони на сторожі. Місто знало, що його вулицями в непогожій темряві дощової ночі блукали люди, яким голодно і холодно, які тремтять і мокнуть; розуміючи, що в серцях цих людей мусять зароджуватися жорстокі почуття, місто насторожилося і назустріч цим почуттям посилало свої погрози. А ніч, наче навмисне, спускалася на землю серед холодної зливи і відходила, лишаючи хмари, що низько бігли над землею. І вітер лютував серед негоди, хитаючи верхів'я дерев, грюкаючи віконницями і наспівуючи мені в ліжку про десятки людей, позбавлених тепла та притулку.

Та от весна остаточно подолала останні пориви зими, сонце висушило землю, і разом з цим безпритульні мандрівці кудись розійшлись. Собачий гавкіт по ночах вгамувався, обивателі припинили стукати по парканах, і життя міста, сонне та одноманітне, пішло своєю колією.

Лише нещасні вигнанці не знайшли і тепер у місті своєї колії. Правда, вони не тинялися вже вулицями вночі: казали, що вони відшукали собі притулок десь на горі, коло каплиці, але як вони примудрилися влаштуватися там – ніхто не міг достеменно сказати. Всі бачили тільки, як з того боку, з гір та ярів, що оточували каплицю, сходили в місто ранками найнеймовірніші і підозрілі постаті, які присмерком зникали в тому ж напрямку. Своєю появою вони баламутили тиху дрімливу течію міського життя, виділяючись на сіренькому тлі похмурими плямами. Обивателі з ворожою тривогою скоса поглядали на них. Ці постаті аж ніяк не були схожі на аристократичних жебраків із замку, – місто їх не визнавало, та й їхнє ставлення до міста мало суто бойовий характер: вони воліли лаяти обивателів, аніж лестити їм, брати самим, а не випрошувати. До того ж, як це нерідко трапляється серед цієї обірваної і темної юрби нещасливців, були особи, які розумом і талантом могли б зробити честь найвибранішому товариству замку, але не вжилися в ньому і вважали за краще демократичне товариство каплиці.

Крім цих людей, які відрізнялися від решти, коло каплиці тулилася ще темна юрба жалюгідних голодранців, поява яких на базарі завжди викликала велику тривогу серед перекупок, які поспішали швидше прикрити своє добро руками, зовсім як Ті квочки, що ховають курчат, коли в небі з'явиться шуліка. Ширились чутки, що ці бідаки, позбавлені будь-яких засобів до існування, відтоді як їх вигнали з замку, склали дружне товариство і займалися, між іншим, дрібними крадіжками в місті та околицях.

Організатором і керівником цього товариства бідолах був пан Тибурцій Драб, найвизначніша особа з усіх, що не вжилися в старому замку.

Походження Драба було вкрито туманом таємничої безвісті, дехто приписував йому аристократичне ім'я, яке він вкрив ганьбою і тому примушений ховатися. Але в зовнішності пана Тибурція не було нічого аристократичного. На зріст він був високий, з великими, грубовиразними рисами обличчя. Коротке, злегка руде волосся стирчало на всі боки; низький лоб, трохи висунута наперед нижня щелепа та велика рухливість м'язів нагадували щось мавпяче; але очі, що виблискували з-під насунутих брів, дивилися уперто та похмуро, і в них світилися разом з лукавством гостра проникливість, енергія та розум. В той час, як обличчя кумедно викривлялося, ці очі зберігали завжди лише один вираз, від