Микола Васильович Білкун - Женька Жменька-Едісон

— До чого тут трупи? — пошепки запитав Котя і пощулився.

— Ет! Нічого ти не розумієш. Трупи, звичайно, ні до чого. Я тільки кажу, що заради науки люди часом порушували закони. А потім їм всі спасибі казали.

— Нам спасибі не скажуть.

— Звідки ти знаєш?

— От прибіжить хтось до цієї будки дзвонити, а трубки немає, побачиш, яке він тобі спасибі скаже.

Котя, сам того не підозрюючи, дуже точно передбачив події. Тільки-но Женька почав примірятися, як краще перекусити телефонний шнур, як стався якийсь незрозумілий і несподіваний фізичний ефект. Женьчина рука сама відсмикнулася. Щось тріснуло, ляснуло, наче хтось, вибираючи кавуна, підкидав його на долоні. Такий звук ще буває, коли з усього розмаху вдарити по волейбольному м'ячу. «Невже електричні розряди?» — подумав Женька. Аж тут тріснуло і ляснуло знову. Женька відчув біль у потилиці. «Щоб я пропав, це не електрика!» — встиг подумати він і тут-таки переконався, що не помилився.

— Ви що тут робите, шкети? — гримнув чийсь страшенно знайомий голос. — Трубки обрізаєте? Під суд захотілося?

В повітрі ще двічі ляснуло, і послідовники середньовічних вчених опинилися за рогом. Вони були настільки приголомшені, що навіть не тікали.

— Звідки він дізнався? — беззвучно запитав Котя.

— Мабуть, стежив, — беззвучно відповів Женька.

Але Анатолій не стежив. Він зайшов до кабіни-автомата випадково.

Звершивши правосуддя, Анатолій почав шукати в кишенях дві копійки.

Женька стежив за ним, і йому дуже хотілося, щоб Анатолій двох копійок не знайшов. Але дві копійки таки знайшлися, і Анатолій почав набирати номер.

— У міліцію? — затремтів Котя.

— Дурень! У міліцію дзвонять безплатно. Він до Лідки дзвонить, вона сьогодні чергує. Жених! — і стільки презирства було в цьому слові, що Котя за спокоївся.

Сяк-так змалювавши Женьчин портрет у першому розділі, я забув вам сказати, що у Женьки на голові стирчав чубчик, як у полководця Суворова.

Але Женьчина мама пояснювала походження цього чубчика так:

— Голова у нього страшенно гаряча, от волосся й стоїть дротом. Я вже його до лікаря водила, боялася за нього. Ну де це видано, щоб великий хлопець був таким несерйозним та непосидючим. Тут він бере, тут він кидає і нічого до пуття не доводить. Думала спершу, що то наш гарячий клімат так на нього впливає, сонце голову напікає, мозок кипить у нього. А лікар сказав, що сонце не винне, а все це мине згодом, переросте він, порозумнішає. І що гаряча голова, то він від роду такий. Навіть якби він на Північному полюсі народився, то й тоді у нього така голова була б. Людські діти, як діти… От хоча б Котю взяти…

Тут я мушу втрутитися і заради правди сказати, що Котиній мамі не раз доводилось ставити в приклад Женьку. Словом, Женька народився винахідником, і зарадити тут уже ніхто не міг.

От і в Ломоносова батько був рибалка, і Женьчин батько рибалка…

Може, хто думає, що Женьчин тато носить смугастого тільника і важкі чоботи з халявами вище колін? Може, хто уявляє, що Женьчин тато палить коротку люльку і посмикує себе за руду бороду? Може, кому-небудь здається, що Женьчин тато широкоплечий здоровань, який розмовляє гучним басом? Ні і ні! Зовні Женьчин тато звичайнісінький собі. Низенький, худорлявий, гладенько поголений, не палить не те що люльки, а й звичайнісіньких сигарет. І розмовляє не басом, і замість важких чобіт з халявами вище колін носить легкі парусинові черевики. Подивишся на Віктора Антоновича Жменьку і не повіриш, що знайомий він і з крутими хвилями, і з шаленими вітрами.

А коли глянути на Анатолія, то відразу скажеш, що цей хлопець бачив рейд Сінгапура і знає, які вітри дмуть у Біскайській затоці. Анатолій високий, ставний, з кучерявим чубом кольору пляжного піску, у новенькому капітанському кашкеті з золотим «крабом», рубчики кльошів гострі, як форштевні в есмінців, і блискучі, наче собачі носи, порипують черевики. Анатолій весь морський: очі у нього, мов чорноморська хвиля в шторм, а зуби білі, як шумовиння на тій хвилі.

Чому я вам згадав про Анатолія? Бо, по-перше, ви вже мали нагоду з ним познайомитись у першому розділі коло телефонної будки, а по-друге, він найближчим часом може стати Женьчиним родичем. Коли про це натякають Ліді, Женьчиній старшій сестрі, вона обома руками одмахується: «І таке вигадаєте!»

Ліда працює медсестрою у лікарні. Ї хоче бути лікарем. І обов'язково ним буде. Ліда серйозна і розумна дівчина. І красива. Анатолій, наприклад, вважає, що кращої за Ліду* немає у всьому світі. Так воно, мабуть, і є. Струнка, смаглява, чорнокоса і чорна цяточка на повній верхній губі.

Правда, коли б ми попросили Женьку дати характеристику Анатолію і Ліді, то почули б приблизно таке:

— Теж мені Лаперуз! Думає, як носить капітанського кашкета і водить свого зачуханого «Лабрадора» від шістнадцятого причалу до нового пляжу, то він уже й капітан далекого плавання. Бачили ми таких капітанів! І чого ця дурепа Лідка дружить з ним? Робить там собі у лікарні уколи і міняє компреси, то хай і робить. Ні, бачте, їй подобається, що цей «капітан» бере її під руку й веде в кіно. Я б на місці тата й мами і на поріг не пустив би цього задаваку, а вони, здається, теж його люблять. Тато з ним охоче розмовляє про різні портові новини, а мама завжди бере обережно його капітанського кашкета і вішає на гвіздок. Та все «Толик», «Толик» до нього. Чого доброго, він стане моїм родичем і нам доведеться жити в одному домі. Цього ще бракувало. Ну, добре, Лідка мені сестра. А хто він буде мені, коли Лідка ожениться на ньому? Не дуже мені цього хочеться. Правда, він не розповів ні татові, ні мамі, ні навіть Лідці про… Ну, словом,