Петро Єршов - Горбоконик

вгадати,
Де гостюють коненята;
Хай шука по всіх кутках!
Ну, друзяко,— по руках!"
Браття словом заручились,
Обнялись, перехрестились
Та й вернулись до села,-
А розмова в них ішла
Все про коней, про чарчинку
Та про дивну ту звіринку.

Час минає, час летить,
День за днем іде-біжить,
І в суботу, як годиться,
Їдуть браття до столиці,
Щоб товар там свій продать.
А до того ж розпитать:
Чи до міста кораблями
Не навезли німці краму,
Чи не рушив цар Салтан
Воювати християн.
От іконам помолились,
Батьку сивому вклонились
Та й майнули крадькома
З тими кіньми із двома.

Вечір з ніччю зустрічався.
На нічліг Іван зібрався;
Хліба кусень жуючи,
Довгу пісню ведучи,
В поле він іде широке,
Підпираючися в боки,
І поважно, ніби пан,
Увіходить в балаган.

Там нічого не змінилось,
Тільки коні десь поділись;
Горбоконик лиш до ніг
До Іванових прибіг,
Ляскав з радості ушами
Та притоптував ногами.
Як затужить тут Іван,
Спершися на балаган:
"Ой ви, коні бурі-сиві,
Добрі коні злотогриві!
Я ж поїв вас, доглядав!
Та який вас чорт украв?
А бодай йому, собаці,
Десь іздохнути в байраці!
А бодай би, вражий син,
Впав із мосту в воду він!
Ой ви, коні бурі-сиві,
Добрі коні злотогриві!"

Горбоконик тут заржав:
"Не журися! — він сказав.-
При твоїй великій шкоді
Можу стати я в пригоді.
Коні взяв не сатана —
Це братів твоїх вина.
Та про що дарма молоти!
Треба братись до роботи!
Ти на мене лиш сідай,
Та держися добре, знай!
Хоч малий собі я вдався,
А й з великими б зрівнявся:
Як зірвуся, як майну,
То й чортяку дожену!"

Коник спину підставляє,
Наш Іван мерщій сідає
На конятко-малюка,
Взяв за уші ще й гука:
"Гей, лети, щоб я незчувся!"
Горбоконик іздригнувся,
Стрепенувся, захропів
І стрілою полетів;
Тільки чорними клубками
Вихор вився під ногами.
І за декілька хвилин
Наздогнав злодіїв він.

Хлопці дивом здивувались,
Непомалу налякались.
А Іванко їм кричить:
"Сором, братці, так чинить!
За Івана ви мудріші,
Та Іван за вас чесніший:
Коней він у вас не крав!"
Старший брат тоді сказав:
"Дорогий ти наш Іване,
Звісно, діло це погане!
Та до розуму візьми,
Що бідуєм тяжко ми.
Хоч пшениченьку і сієм,-
Ледве-ледве животієм.
А як часом неврожай,-
Притьмом тут хоч пропадай!
Цілу нічку я й Гаврило
Проміж себе говорили:
Як би горю помогти?
Щастя-доленьку знайти?
От ми думали-гадали
Та й по всьому зміркували:
Цих продати гриванів
Хоч за тисячу рублів.
А за те ти б мав обнову —
Пишну шапку малинову,
Ще й на рипах чобітки,
Що аж дзвонять підківки!
Знов же й те: наш батько милий
Працювати вже безсилий,
Ну, а якось треба жить!..
Чи ж тобі не розуміть!"
"Ну, як так,— Іван мовляє, —
Ради іншої немає:
До купців конят ведіть,
Тільки-но й мене візьміть!"
Стало тут братам сердито,-
Та взяли! Бо що ж робити?

Ніч холодна надійшла;
Небо хмара облягла;
От, щоб часом не зблудитись,
Ухвалили зупинитись.
Прив'язали до дубків
Горбанька та гриванів,
Добули з хлібцем торбину,
Добру випили чарчину —
І зайшла розмова в них
І про горе, і про сміх.

Враз Данило помічає —
Щось далеко ніби сяє.
До Гаврила він кивнув,
Лівим оком підморгнув
І, кахикнувши легенько,
Показав огонь тихенько;
Враз Данило догадав.
"Ех, і темно ж! — він сказав.-
Хоч би місяць на часину
Освітив оцю долину,-
Легше б нам! А так, брати,
Ми сліпі, мов ті кроти...
Та стривай... мені здається.
Що вогонь там ніби в'ється...
Там он, бачите?! Горить!..
От багаття б розпалить!
Ну, Івасику-братино,
Принеси-но нам жарину!
Я кресало з кремінцем
Загубив десь під кущем".
Сам же думає Данило:
"Щоб тебе там задавило!"
А Гаврило шепотить:
"Хто там знає, що горить!
Як розбійники там стали —
Згадуй лиш його як звали!"

А Івану не біда!
Він на коника сіда,
Б'є в круті боки ногами,
Підохочує руками,
Підійма страшенний крик...
Коник знявся — й миттю зник.
"З нами будь, господня сило! —
Закричав тоді Гаврило,
Хрестячись хрестом святим.-
Що за біс такий під ним?"

Огник світиться ясніше,
Горбаньок біжить скоріше,
До вогню добіг, стоїть.
Ніби вдень, усе блищить;
А тепла, проте, немає.
Дим угору не спливає.
Здивувався тут Іван.
"Що,— сказав він,— за шайтан?!
Ясно, хоч лови ти блохи,
А тепла нема нітрохи!
От так огник! Диво з див!"

Горбоконик відповів:
"То лежить перо жар-птиці
Із чертогів цар-дівиці.
Та для щастя для свого
Не бери собі його,
Бо багато неспокою
Принесе воно з собою".
"Говори! — Іван бурчить.-
Сам я знаю, що робить!"
Та й підняв він ту пір'їну,
Загорнув її в шматину,
В шапку добре заховав
І вертатися сказав.

До братів він під'їжджає
І таке їм повідає:
"То не огник там палав,-
Пень горілий дотлівав;
Довго з ним я морочився,
Та дарма лиш натомився;
Дмухав я на повен дух,
А триклятий пень — потух!"
Браття цілу ніч не спали
Та з Івана глузували.
А Іван під возом сів,
Цілу нічку прохропів.

Вранці коні запрягали,
У столицю приїжджали
І між кінських між рядів
Стали ждати покупців.

Був у тій столиці звичай:
Як не скаже городничий —
"Продавати й купувать" —
То нічим не торгувать.
Службу в церкві одслужили,-
Городничий посивілий
Виїжджає на коні,
Вколо — стражники ставні.
Поруч їде з ним глашатай
Довгоусий, бородатий;
В золоту сурму гуде,
До народу річ веде:
"Гей! Крамниці відмикайте
Та купуйте, продавайте!
А сторожа хай стоїть,
Хай пильнує і зорить,
Щоб не сталося содому,
Ані тиску, ні погрому,
Щоб пройдисвіт не дурив
Добросердих покупців!.."
Тут купецтво виступає,
До людей кричить-гукає:
"Гей, панове, славний крам
Приготовано тут вам!
Ой шовки, ще й оксамити,
Ой же вибрать ще й купити!"
До крамниць народ біжить
Краму вибрати й купить,
А купці рублі складають
Та прикажчикам моргають.

От до кінського торжка
Іде варта городська.
Що за диво? Від народу
Ані виходу, ні входу;
Мов комахи ті кишать,
І сміються, і кричать.
Городничий здивувався,
Що народ так розгулявся,
І сторожі дав наказ:
"Путь мені прокласти враз!"
"Гей! Чортяки босоногі!
Геть з дороги! Геть з дороги!"
Вусані кричать на страх
З нагаями у руках.
Весь народ заворушився,
Зняв шапки і розступився.

На конячому торжку
Пара коней у рядку —
Очі полум'ям палають,
Гриви золотом сіяють,
По широкому хвості
Грають хвилі золоті...
Городничий посивілий
Тільки охнув що є сили:
"От на світі є дива!
Аж п'яніє голова!"
Весь загін тут уклонявся,
Мудрій мові дивувався.
А старий служака враз
Пресуворий дав наказ —
Коней тих не продавати,
Не шуміти, не кричати;
Та й поїхав до царя,
Краю того владаря,
Розказать про дивну пару
Серед кінського базару.

До палацу він іде,
Сто поклонів там кладе,
На коліна упадає
І цареві промовляє:
"Не вели мене карать,
Слово дай мені сказать!"
"Говорити закортіло?
Говори, та тільки діло!"
"Як умію, розкажу:
Городничим я служу;
Щиро й вірно я справляю
Службу цю..." —
"Та знаю, знаю!"
"От, на кінському торжку
Бачу я юрбу людську.
Під'їжджаю — тьма народу!
Ані виходу, ні входу.
Тут загін я свій послав,
Щоб народ він розігнав.
Та і сталось, царю-пане!
Що ж за диво нечуване?
Між великих і малих
Двоє коней дорогих:
Очі полум'ям палають,
Гриви золотом сіяють,
По широкому хвості
Грають хвилі золоті...
Копити ж сіяють разом
І сапфіром, і алмазом!"

Цар, як ті слова почув,
Аж на місці підстрибнув:
"Хочу я за всяку плату
Чудо те собі придбати.
Гей, карету!" І стоїть
У дворі карета вмить.
Цар умивсь, причепурився
Та й поїхав-покотився;
За царем — стрільців загін.

От прибув на ринок він.
Всі навколішки упали,
"Слава, слава!" — закричали.
Цар вклонився — і за мить
На землі уже стоїть...
Ока з коней він не зводить,
Так і сяк до них заходить,
Шепче лагідно до них,
Мов до діточок малих,
Усміхається ласкаво,
Гриву гладить кучеряву
І питається у всіх,
У великих і в малих:
"Гей! Сажіть мені, хлоп'ята,
А чиї це коненята?
Хто хазяїн?"
Тут Іван
Руки в боки, ніби пан,
Поперед братів виходить
І поважну річ заводить:
"Пара це, сказать, моя,
Їм хазяїн, царю, я".-
"Їх купити я бажаю!
Продаєш ти?" — "Ні, міняю".
"Що ж тобі на вимін дать?" —
"Срібла шапок п'ять та п'ять".
"Тобто десять, люди кажуть".
Срібла цар сказав одважить
І до того повелів
Ще додати п'ять рублів.
Отака була щедрота!

До конюшні у ворота
Коней слуги повели.
Слуги в золоті були,
З дорогими-поясами,
Із