Морган Райс - Завдання Героїв

батько, звісно, ніколи серйозно не розглядав його як кандидата до Легіону – фактично, він ніколи не розглядав його як кандидата будь-куди. Замість цього він присвятив свою любов та увагу трьом старшим братам Тора. Найстаршому було дев’ятнадцять, а кожен наступний був на рік молодшим попереднього. Таким чином Тор був більш як на три роки молодшим за найменшого з них. Можливо, тому що вони були ближче за віком, а, може, тому що вони були схожі між собою і зовсім не схожі на Тора, але вони міцно трималися один одного, заледве помічаючи існування Тора.

Ба, гірше, вони були вищі, ширші та сильніші від нього. І Тор, хоча і знав, що він не низький зростом, тим не менше почувався серед них маленьким та незграбним. Його батько не зробив нічого, щоб виправити це. Навпаки, здається, йому це підходило – використовувати Тора, щоб випасати отару та гострити зброю, поки його брати будуть тренуватися. Про це ніколи не казали вголос, але усім було зрозуміло, що Тор проведе своє життя на підхваті, змушений споглядати, як його брати досягають вершин. Його доля, у розумінні батька та братів, полягала у тому, щоб залишитись тут, поглинутим своїм селом, та надавати своїй родині допомогу, якої вона потребуватиме.

Як це не було дивно, Тор відчував, що його брати бачать у ньому загрозу. Можливо, навіть ненавидять його. Тор міг бачити це у кожному їхньому погляді, кожному жесті. Він не розумів чому, але він викликав у них якийсь дивний острах та заздрість. Можливо, тому що він був не такий, як вони, виглядав не так, як вони та не мав їхньої манірності. Він навіть одягався не так, як вони; його батько віддавав усе найкраще – пурпурове та багряне вбрання – його братам, залишаючи Тору лише грубе лахміття.

Одначе, Тор зумів якнайкраще використати те, що мав: підперезав свою одежину поясом, та, оскільки зараз на дворі стояло літо, обрізав рукави, дозволяючи вітру лоскотати свої засмаглі руки. Його сорочка поєднувалася з грубими льняними штанями – його єдиною парою, та мештами, зробленими з найгіршої шкіри, які прикривали його гомілки. Він дуже старався, але таки зробив справне взуття з такої поганої шкіри. Це був типовий одяг пастуха.

Але його поведінка не була типовою. Тор стояв високий і худий, з гордою щелепою, благородним підборіддям, високими вилицями та сірими очима, схожий на колишнього воїна. Пряме, каштанове волосся падало пасмами за вуха, а його очі виблискували як піскарі під сонячним промінням.

Торові брати матимуть право гарно виспатися цього ранку, ситно поїсти і відправляться на Відбір з найкращою зброєю та з благословенням батька. А йому навіть не буде дозволено відвідати Відбір. Одного разу він намагався підняти це питання. Але нічого не вийшло. Його батько безцеремонно перервав розмову, і Тор зупинив свої намагання. Це було просто нечесно.

Тор був сповнений рішучості відкинути долю, яку приготував йому батько. При першій появі королівської процесії він кинеться назад до свого будинку та заявить про себе людям Короля – подобатиметься це його батьку чи ні. Він прийматиме участь у відборі на рівні з іншими. Батько не зможе спинити його. Від цієї думки йому звело шлунок.

Перше сонце піднялось вище, і тоді друге сонце, м’ятно-зелене, почало сходити, додаючи світла пурпуровому небу. Тор побачив їх.

Він стояв прямо, немов заворожений. Там, на горизонті, з’явились перші химерні обриси кінного екіпажу, який своїми колесами здіймав клуби диму. Його серце забилося частіше, коли він побачив наступний екіпаж, потім ще один… Навіть звідси золоті карети виблискували на сонці, подібно до срібнобоких риб, коли ті вискакують з води.

Коли він нарахував дванадцять з них, він не міг більше чекати. В його грудях билося серце. Вперше у житті забувши про свою отару, Тор розвернувся та побіг вниз по схилу, не збираючись зупинятися допоки не зробить себе відомим.

* * *

Тор мчав вниз по пагорбу на одному диханні, минаючи дерева, які дряпали його своїм гіллям. Він вибіг на галявину і побачив перед собою своє рідне село: сонне поселення, яке складалося з одноповерхових вибілених глиняних хаток з солом’яними дахами. Тут жили кілька десятків сімей. З димарів йшов дим, бо більшість селян вставали рано, щоб приготувати собі сніданок. Це було ідилічне місце, достатньо далеке – щоб дістатися сюди потрібен цілий день їзди – від королівського двору, щоб втримати подорожніх. Це було всього лише звичайне сільське господарство на межі Кільця, одне з коліщаток у механізмі Західного Королівства.

Тор пробігав останній відтинок шляху до сільської площі, розкидаючи довкола себе багнюку. Кури й собаки розбігалися перед ним, а стара жінка, що сиділа коло своєї хати перед казаном з киплячою водою, засичала на нього.

“Повільніше, хлопче!” – заверещала вона, коли він напустив пилу в її багаття, пробігаючи повз.

Але Тор не сповільнювався – ані через неї, ані через будь-кого ще. Він звернув з однієї вулички, потім з іншої, звертаючи на шлях, який він знав напам’ять, поки не добіг до дому.

Це був маленький, непоказний будиночок, такий же як і всі інші, з побіленими глиняними стінами та похилим солом’яним дахом. Як і у більшості інших будинків, його єдина кімната була розділена: у одній половині спав батько, а в іншій троє Торових братів. Але, цей будиночок мав одну особливість – на задньому дворі був прилаштований невеличкий курник, і саме у ньому спав Тор. Спочатку він спав разом зі своїми братами, але з часом вони стали жадібнішими та попросили його залишити кімнату. Тору було боляче, але тепер він насолоджувався своїм власним простором, подалі від їхньої присутності. Це лише підтверджувало той факт, що він був вигнанцем у власній родині.

Тор підбіг до вхідних дверей та увірвався до будинку.

“Батьку!” – прокричав він, задихаючись. “Срібло! Вони йдуть!”

Його батько та троє братів сиділи, нахилившись над столом, та снідали, вже вдягнені у свій найкращий одяг. Після цих слів, вони схопилися та повибігали з хати на дорогу.

Тор пішов за ними. Усі стояли, вдивляючись у горизонт.

“Я нікого не бачу”, – сказав Дрейк, найстарший з братів, своїм глибоким голосом. Широкоплечий, короткострижений, як і його брати, з коричневими очима та тонкими, зневажливими губами, він як звично зверхньо подивився на Тора.

“І я не бачу”, – повторив Дрос, усього на рік молодший за Дрейка, який завжди приймав його бік.

“Вони йдуть!” – прокричав Тор. ”Клянусь!”

Батько розвернувся до нього та схопив за плечі.

“Звідки ти знаєш?” – запитав він.

“Я бачив їх”.

“Як? Звідки?”

Тор хвилювався, батько впіймав його. Звісно, він знав, що єдиним місцем, з якого Тор міг побачити їх, була вершина того пагорбу. Тор не знав що відповісти.

“Я… піднявся на пагорб”

“З отарою? Ти знаєш, що їм не можна заходити так далеко”.

“Але сьогодні особливий день. Я мав це побачити”.

Батько сердито опустив погляд.

“Негайно йди у дім та дістань мечі своїх братів та відполіруй їх, щоб вони виглядали якнайкраще до приходу людей Короля”.

Закінчивши з Тором, батько розвернувся до братів, які стояли на дорозі, шукаючи поглядами королівських гостей.

“Як гадаєте, вони виберуть нас?” – спитав Дарс, наймолодший з трьох та на три повних роки старший за Тора.

“Було б нерозумно, якби не вибрали”, – відповів батько. “ Цього року в них недобір. В них не вистачає людей, інакше вони б не приїжджали сюди. Просто стійте рівно, усі троє, тримайте ваші підборіддя високо, груди вперед. Не дивіться їм