Жан Жене - Щоденник злодія

— ще гидкішу, ніж та, що в Гвіані. Додам, що центральні в'язниці перебувають ніби «в тіні». Каторга — під спекотним сонцем. Під жорстоким світлом, що пропонує все, і я не можу стриматися, щоб не вибрати його як символ ясності.">[iii] Нарешті тепер, розбухлі злими самцями, «централи» почорніли від них, як від крови, перенасиченої вуглекислим газом. (Я пишу «почорніли». Одяг в'язнів — полонених, невільників, ба навіть тюряжників — слова надто шляхетні, щоб нас так називати — мене до цього зобов'язує: він із брунатної грубої шерстяної тканини.) Саме до них мій жагучий потяг. Я знаю, що кумедної подоби часто-густо набувають на каторзі або в тюрмі. На масивному і гучному постаменті сабо статура в'язнів завжди видається дещо хирлявою. Поруч із тачкою їхній неоковирний силует розпадається. Перед наглядачем вони хнюплять голови, тримаючи в руках крислаті солом'яні брилі — я хотів би, щоб наймолодші прикрашали їх трояндами, які вкрали і подарували наглядачі — або ж брунатні вовняні берети. Вони стоять у жалюгідних упокорених позах. (Коли їх б'ють, то хтось у них тим часом вочевидячки, постає: падлюка, шахрай, боягуз, крутій — зберігаючись у найжорстокішому, найчистішому стані підлості й підступності — зашкарублий завдяки «гартові», подібно до м'якої сталі.) Вони вперто домагаються схиляння, будь-що-будь. Не гребуючи тими, хто потворний, пошрамований — найчарівнішими злочинцями, яких коронує моя любов.

«Мабуть, — кажу я собі, — злочин довго вагається, перш ніж домогтися чудового результату, яким є Пілорж або Янгол-Сонце. Щоб їх викінчити (яке жорстоке слово!), потрібна сила-силенна збігів: краса їхніх облич, сила та вишуканість їхніх тіл мусили доповнюватися їхнім злочинним смаком, обставинами, які творять злочинця, чия моральна стійкість здатна змиритися з такою долею, нарешті, карою із властивою їй жорстокістю, яка дає тут злочинцеві засяяти на всю цю безпросвітню тьму. Якщо герой стає на герць із мороком і перемагає його, хай він і залишається в лахмітті. Те саме вагання, та сама щаслива кристалізація, власне, визначають іще один результат — появу бездоганного поліціянта. Перших і других я ніжно люблю. Але я обожнюю їхній злочин саме тому, що він криє в собі покарання, «кару» (оскільки я не можу припустити, що вони її не передбачили. Один із них, колишній боксер Леду, відповідав із посмішкою наглядачам: «Мої злочини — я міг би шкодувати, що їх не вчинив»), яку він ладен відбути з ними для того, аби принаймні мої любовні пристрасті були щедро винагороджені.

У цьому щоденнику я не хочу приховувати решти підстав, які зробили з мене злодія (найпростішою з них була потреба в їжі), проте на мій вибір ніколи не впливали ні протест, ні біль, ні гнів, ні інші такі почуття. З маніакальним піклуванням, з «ревним дбанням» я готував свою авантуру, як готують ложе, кімнату для кохання: я перейнявся переступом.

* * *

Я називаю відвагою шаленство у стані пристрасного потягу до небезпеки. Її помічають у погляді, в ході, в усмішці, й саме у вашому серці вона викликає хвилювання. Вона скидає вас із коня. Це шаленство — спокій, який вас збурює. Інколи кажуть: «О, цей хлопак добра штучка». У тонких Пілоржевих рисах крилася крайня жорстокість. Їхня вишуканість справляла надто несамовите враження. Жорстокі обриси єдиної руки Стілітано, коли вона лежала нерухомо на столі, крили в собі тривогу й небезпеку цього спокою. Я працював зі злодіями і сутенерами, чий авторитет мене захоплював, але мало хто з них виявляв справжню відвагу, адже навіть найхоробріший — Ґі — не відзначався жорстокістю. Стілітано, Пілорж, Міхаеліс були полохливими. І Жава теж. Навіть коли вони відпочивали, незрушні й усміхнені, то з очей, ніздрів, рота, долонь, набряклої матні, брутальних горбиків литок під ковдрою чи простирадлом, клубочилися випари осяйного і похмурого гніву.

Але ніщо так промовисто не свідчило про жорстокість Рене, як відсутність її звичних ознак. Його обличчя насамперед миловиде. Дещо приплющений ніс надає йому норовливого вигляду, тривожить душу олив'яна блідість його збентеженого обличчя. Погляд суворий, рухи спокійні й певні. У нужниках він із холодним розмислом духопелить педиків, обшукує їх, оббирає, винагороджуючи інколи, як ото дають якусь милостиню, ударом підбора в писок. Я не люблю його, але його спокій мене полонить. Він обкручує свої дільця вночі, у наймоторошніший час, біля пісуарів, на лучках та в гаях, під деревами на Єлисейських полях, неподалік вокзалів, поблизу воріт Майо, в Булонському лісі (і то завжди вночі) з поважним виглядом, без будь-якого романтизму. Коли він повертається о другій чи третій годині ночі, я відчуваю, що пригоди з нього аж пруть. Кожна частина його тіла брала участь у нічних авантурах: його долоні, руки, ноги, потилиця. Але він, не відаючи про ці дивовижі, розповідає мені про свої приключки зрозумілою мовою. Він дістає з кишені каблучки, обручки, годинники — свою нічну здобич. Він складає їх у велику склянку — незабаром вона буде повна. Його не дивують ні педики, ні їхні звички, які лише сприяють його злочинним походенькам. Із його розповіді, коли він сидить на моєму ліжку, моє вухо вихоплює уривки з його пригод: «Офіцер у споднях, у якого він витягує гаманець,[iv] командує, тицяючи догори вказівним пальцем: «Геть!» Рене глузливо відповідає: «Це тобі не військо». З усієї сили він затопив якогось дідугана по голові кулаком. Той непритомніє, а Рене тим часом гарячково розв'язує пакунок, де зберігається запас ампул із морфієм. Обібравши педика, він змушує його уклякнути перед ним. Я дуже уважно слухаю його оповідки. Моє антверпенське життя набирається снаги, триваючи у міцнішому тілі, за звірячими приписами. Я підбадьорюю Рене, даю поради, він прислухається до мене. Я підкидаю йому думку, щоб він ніколи не озивався перший.

— Дай виростку підійти, хай покружеляє довкола тебе. Вдай, ніби ти трохи подивований, коли він пропонує свої любощі. Знай, із ким треба прикинутися дурником.

Щоночі він повчає мене. Його слова не збивають мене з пантелику. Моя тривога, здається, породжена тим, що в глибині душі я беру на себе водночас ролю жертви і злочинця. По суті ночами я випускаю, проектую, мов на екран, жертву і злодія, що виходять із мене, я примушую їх з'єднатися де-небудь, а на ранок моє хвилювання посилюється, оскільки я знаю, що жертва ледь не померла, а злочинець мало не загув на каторгу чи під гільйотину. Отже, моя тривога поширюється аж до отої заповітної частинки мого «я»: до Гвіани.

Рухи тих юнаків, як і їхня доля, хоч-не-хоч