Гліб Миколайович Голубєв - Вогонь-охоронець

зовсім уже незрозуміло, чому бога лікування, котрий не має ніякого відношення до астрономії, зображено в оточенні якихось зірок. Не прояснює загадки, а тільки ще більше заплутує справу і лаконічний напис на монеті. Аглотіл — ім'я типово грецьке, а Уранід в перекладі означає «син неба». Надто незвично для нормального імені, скоріше якийсь своєрідний псевдонім.

Хто були ці Аглотіл та Уранід? За віщо їх удостоєно такої честі, що заради них спеціально карбували монету? Протягом трьох років ми знайшли вже кілька таких монет: і грошові мідні геміоболи, і більш цінні драхми (цінні, звичайно, з точки зору людей тих часів, для нас же зараз будь-яка стародавня монета однаково дорога), знайшли навіть один важкий статер — ціле багатство як на той час. І на всіх монетах однотипні малюнки, ті ж загадкові імена. І, головне, всі монети зовсім не стерті, щойно з-під карбу. Отже, їх було випущено на ознаменування тієї ж самої події.

А подія ця, про яку я після тривалих розшуків, переглянувши гору історичних джерел, знайшов лише одну коротеньку згадку, теж була загадкова і незрозуміла.

Місто заснували ще в V столітті до нашої ери мілетські купці, яких за непосидючість прозвали «вічними мореплавцями», і було воно спершу не Уранополісом, а Гераклією. Все ясно і зрозуміло: на честь відомого міфічного героя, ніяких загадок.

Чому ж раптом у 63 році до нашої ери, всього за кілька місяців до своєї загибелі в полум'ї пожарищ, воно раптом оголосило себе Небесним містом?!

Певно, така знаменна подія, — перейменування міст, — відзначалась за звичаєм у стародавніх греків спеціальним пам'ятним написом на мармуровій стелі. От коли б її знайти! Тоді ми б ураз про все довідались. Але де вона, ця стела? Можливо, лежить у землі під фундаментом одного з санаторіїв? Чи вже давно викопана якимсь заповзятливим місцевим жителем, розбита на куски, замурована в стіну ось цієї чистої кам'янички, заштукатурена, схована від моїх очей. Адже тут багато будинків зведено з уламків стародавніх споруд.

Та сподіватися знайти чудом уцілілу стелу з детальним пам'ятним написом, а ще більше якийсь історичний документ, що відразу з'ясували б усі таємниці, не доводиться. Залишається одне: відновлювати істину по крупинках, по розбитих черепках та обгорілих уламках, як це здебільшого й робимо ми, археологи.

І ось я сиджу на купі свіжовиритої землі, перевертаючи в руках знайдену монету, знов і знов розглядаю зображення бога Асклепія із зоряним вінком над головою й марно намагаючись щось зрозуміти.

Коли б вона могла говорити!

Хіба можна по черепках відновити психологію Одіссея чи Ахілла? Ці герої сивої давнини так і залишились би невідомими для нас, якби не оспівав їх у свій час Гомер. Та моє містечко не Троя, і в нього не було свого Гомера.

— О вельмишановний кандидате могильних наук, чи можу я сподіватись на вашу просвіщенну увагу? — перебиває мої роздуми знайомий насмішкуватий голос.

Я схоплююсь. Пухка земля повзе з-під моїх ніг, і я мало не падаю в яму.

Так і є, Мишко Званцев власною довгов'язою персоною! Все ж приїхав у відпустку, як і обіцяв. Він вчасно хапає мене в свої залізні обійми і не дає звалитися в яму.

— Здорово, старий!

— Нарешті вибрався!

— Ну, докопався до центра землі?.

— Дуже радий бачити тебе, бісова душе! — Що за вислів, маестро!

Після цих безладних привітань ми знову міцно обіймаємося, поплескуючи один одного по спині.

— Ну, а тепер у море, — горланить Мишко, розмахуючи вихопленими з кишені плавками. — Дайте мені море, я його перепливу!

— Розумієш, до обідньої перерви ще година, — нерішуче відповідаю я.

— Що? Ти хочеш запевнити мене, що ви дотримуєтесь тут якогось табельного режиму? Біля самісінького синього моря, а пилюку змиваєте лише після роботи?

Оце завжди так. Чомусь усі вважають, ніби в Криму можна тільки відпочивати, а працювати тут і гадки нема. Варто сказати, що їдеш на розкопки в Крим, як на обличчях попутників у поїзді враз з'являються дзвозначні посмішки.

— Так, ми тут працюємо навіть позаурочно і вмиваємося тільки у вільний від роботи час, — твердо кажу я. — Отож сам іди на пляж, коли не хочеш мене зачекати.

Мишко мугикнув, а все ж, здається, мені не повірив.

Слово Михайлу Званцеву

І уявіть собі, вони справді дотримуються табеля, ці гробокопачі! Длубаються в землі на березі моря й навіть не глянуть на його голубі простори, що так і ваблять кожну розумну людину заплисти в невідомі краї. Найстійкіший з них, звичайно, маестро О. Скорчинський — просто залізний, як ліжко. Бути йому професором, в цьому я тепер нітрохи не сумніваюсь.

Гарне й чистеньке курортне містечко притиснуте підковою гір до самого моря. Поряд Ялта, Місхор, Алупка, переповнені дачниками. Білі палаци санаторіїв, фонтани, асфальтові доріжки, з яких двірники негайно змітають найменшу смітинку, смолистий запах парку понад самим морем. Всюди краса та порядок. І тільки ці вчені кроти псують усю картину. Понакопували скрізь глибоких ям, понавитягували з-під землі якесь брудне каміння — й тішаться.

— Ось тут була вулиця, — урочисто пояснює мені Олекса. — Бачиш, навіть кам'яні плитки покладені у певних місцях щоб можна було переходити її в негоду. Шкода тільки — не дають розкопати далі, там санаторій. Перепони на кожному кроці.

Я спотикаюсь об камінь і мало не провалююсь у глибоку діру, що зяє просто посеред їхньої древньої вулиці.

— Сто чортів! Чому не закидаєте? Так і в'язи скрутити можна.

— Обережно, не пошкодь облицювання, — чую я від нього замість співчуття. — Це колодязь.

— Стародавній?

— Мабуть, ще четвертого століття до нашої ери.

Я заглядаю в діру. На дні її, десь глибоко внизу, неясно мерехтить вода.

— І вода збереглась? — дивуюсь я. — 3 четвертого століття до нашої ери?

— Та ні, що ти верзеш?! Натекла сюди після вчорашнього дощу…

— Тим паче, чому ж