Олександр Степанович Дерманський - Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська

Усі закивали головами, погоджуючись із хробачком.

Цілу ніч розмірковували, що ж їм робити. Під ранок жабка Одарочка, яка весь час мовчала, мовила:

— А, може, воно вже впало? Піду-но подивлюся.

Одарочка вилізла з-під гілля, роззирнулася, звела очі вгору… і побачила, що ніяке сонце на повітку не падає, а висить там, де має висіти — у небі. А прямо над їхньою купою гілля розквітнув великий гарний сонях.

— От Онисько, от фантазер! — довго сміялися товариші, коли жабка все їм розповіла.

— Так то ж спросоння, — виправдовувався вуж.

Відтоді Онисько ще більше полюбляє лежати під соняхом, вважає красеня своїм і дуже пишається, що першим побачив його у всій красі.

— Тепер я володар цього соняшника, — каже друзям вуж.

Коли на золоту голову рослини із сусідніх городів злітаються горобці, щоб поласувати насінням, Онисько обов’язково їх розганяє:

— Ану, киш, сіробокі! Розліталися тут — мріяти заважаєте!

Розділ II,
у якому Онисько потрапляє під «метеоритний дощ» і непритомніє

Одного ранку Онисько вирішив обстежити дальні закапелки городу.

Вуж гарненько поснідав і вирушив у путь.

Погода була чудова, і ніщо не віщувало неприємностей.

Поміж кущами городу вилися відомі тільки йому, Ониськові, стежечки. Вони перепліталися одна з одною, петляли і закручувалися в дивовижні, таємничі лабіринти.

«Гайну попервах на гарбузову грядку, — міркував собі Онисько, — перекинуся словом з джмелями, розпитаю про городні новини…»

Так він собі повз і, як завжди, про щось мріяв.

Ох уже це мрійництво! З нього починаються всі Ониськові пригоди. Ех, Онисько!.. Йому б не завадило бути уважнішим серед хитросплетіння стежечок, йому б за четвертим буряком повернути праворуч — до гарбузової грядки, а він поповз ліворуч — невідомо куди.

Поволі Онисько приходив до тями.

«Дивно, — думав він, — жодного джмеля. І жодного гарбуза. Це ж треба. Може, я заблукав?»

Він хотів був повернути назад, але… В одну мить знявся різкий вітер, картоплиння якось тривожно зашелестіло, і на город упали в’язкі сутінки. Над головою Ониська спочатку щось блиснуло, потім загуркотіло, і на картоплю, на стежки, на мрійника-вужа враз посипалися згори великі краплі дощу!

— Матінко! — вигукнув Онисько. — Я ж без парасольки!

Він кинувся до якоїсь нори, щоб сховатися.

— Упустіть! — кричав Онисько, ухиляючись від важких крапель. — Я скраєчку посиджу! Мені багато місця не треба: я худенький!

Але пикатий хом’як, який, як виявилося, жив у тій норі, був не дуже гостинним господарем. Товстун безцеремонно виштовхав змоклого вужа на вулицю.

— Багато вас таких худеньких тут шастає, а потім зерно мішками пропадає, — буркнув хом’як і затулив отвір нори величезною грудкою.

Та найстрашніше було попереду. Згори замість дощу почали сипатися круглі шматки чогось холодного. Вони аж свистіли, зрізаючи на льоту стебла картоплі та буряну, лупотіли довкруг вужа, і від тих ударів земля гула, неначе литаври. Ониськові ніколи не доводилося бачити град, але він пам’ятав цікаві розповіді бабусі про метеорити, які за її молодості часто падали на землю, тому й подумав, що розпочався метеоритний дощ.

Один такий «метеорит» боляче влучив бідоласі-вужеві по хвосту. Ониськові стало страшно.

— Посіче! Посіче на друзки! — волав він. — Де сховатися?!

Онисько не знав, у якому боці рідна повітка, тому кидався від одного куща картоплі до іншого, ховався то в ямку, то під грудку, то в ямку, то під грудку… Проте жоден сховок не міг урятувати наляканого вужа від дошкульних холодних ударів.

Онисько подумав, що цей жах ніколи не скінчиться, що ніколи не побачить своїх друзів, купи гілля, улюбленого соняха, не скуштує Одароччиних дерунів, не поміряє вишиту Евридікою сорочку… Але тієї миті, коли вуж подумав про сорочку, велика, масивна градина поцілила бідоласі точнісінько в голову.

Онисько знепритомнів…

Розділ III,
у якому Одарочка й Евридіка рятують Ониська від жуків кравчиків

Одарочка саме закручувала на зиму маринованих водомірок, коли до її хатки прожогом ускочила мишка Евридіка.

— Ой, Одарочко, — забідкалася вона, — я так непокоюся за Ониська, так за нього хвилююся!

— А що трапилося? — спитала жабка, перевертаючи півлітрову баночку водомірок догори дном.

— Як?! Хіба ти не чуєш, який дощ нагорі періщить?

— Так то ж нагорі…

— Ага, — погодилася Евридіка, — а Онисько теж нагорі! Ще зранку як подався кудись — мов у воду впав. Може, й справді десь теє… впав.

— Ой лишенько, — сплеснула лапками Одарочка, — а там же, здається, і град іде!

— Аж земля стугонить — такий град. Що воно буде? Хоч би він десь заховався.

— Ось що, — Одарочка зняла з гвіздочка парасолю, — підемо його шукати.

— Ходімо, сестро, ходімо. Щось мені так неспокійно..

Одарочка з Евридікою вибралися з-під гілля і під розкритою парасолькою пішли поміж картоплею на пошуки Ониська.

Град уже закінчився, проте з неба ще падали доволі великі краплі дощу. Подруги рухалися дуже повільно: земля розкисла, і лапки раз-у-раз вгрузали у багнюку. Згодом дощ став стихати  і зрештою зовсім ущух. Та Ониська ніде не було видно, а якихось слідів годі було й шукати: дощ усе змив.

— Треба в когось запитати