Марина та Сергій Дяченко - Цифровий, або Brevis est

Мати сумно похитала головою. Сама вона в Арсеновому віці читала запоєм, і батьки силоміць відривали її від книг… Так, авжеж.

— Я у твоєму віці читала запоєм, мене батьки силоміць…

Її передбачуваність його засмутила. Тому він дозволив собі невеличку нетактовність:

— Часи змінилися, мамо. Подивись: ти ж тепер сама нічого не читаєш, крім блоґів.

Вона спалахнула.

Арсен знав — щойно всі підуть з кухні, вона одразу витягне з сумки ноутбук, під’єднається до Інтернету й порине у свій Живий журнал. А батько, щойно побачить, що Арсен і мати зайняті, — піде до себе й увімкне телевізор. Вони обоє відчувають, що роблять щось не те; обоє виросли в нормальних родинах, де були й сімейні вечори, й книжки, й гості, й походи в ліс чи на пікнік. Проте мамі значно цікавіше, що сталося з її френдами за день, а батько, мов на голці, сидить на потоці новин з телевізора, від глобальних до містечкових. Чи світова криза, чи п’яний збив машиною дитину — це інформація, це треба знати, це розбурхує.

У нашій родині, подумав зі смутком Арсен, тільки я роблю корисну справу. Тільки я роблю те, що люблю, і за це одержую гроші.

Він допив чай і встав.

— Дякую.

— На здоров’я.

— Я піду. На добраніч.

— Привіт, Канцлере.

— Не спиш, Міністре? Чи у вас уже ранок?

— Хочеш підловити?

— На фіга ти мені здався?

— Хто його зна… На тебе виходила Квіні?

Розмова на секунду зупинилася. Завмерли рядки на екрані. Співрозмовник міркував трохи довше, ніж це звичайно буває при невимушеній розмові.

— Про що ти, Міністре?

— Землевласники з’їдять тебе з тельбухами, Канцлере. Про такий дріб’язок, як я, і мови нема.

— Що ти хочеш?

— Є схема…

Удома давно всі спали. Годинник показував третю. Потираючи червоні очі, він сидів за монітором, поки прямо під носом не виявились раптом клавіші «J» та «К».

Тоді він вийшов з мережі й ліг. Йому снилися темні заплутані коридори й чужі очі в прорізі червоного каптура.

Потім він вирубався зовсім, щоб о сьомій ранку підскочити від вереску будильника.

Вони вийшли з дому одночасно — батько, мати й Арсен. Батько сів у чорний «Фольксваґен», мати в сіру «Тойоту». Арсен спустився в метро; дуже зручно: школа всього за одну станцію. Ніяких пробок. Ніяких пересадок. Десять хвилин шаленої штовханини — і ти на місці.

Як завжди вранці, він майже нічого не тямив. Зупинився коло автомата з гарячими напоями, взяв собі подвійну каву. П’ятниця — післязавтра, часу немає, але шестерні вже склалися, як треба. Ще трошечки, змазати зубчики, підштовхнути мізинцем — і механізм запрацює, запрацює…

— Сніжицький!

Він обернувся. Мар’яна Чабан, у смарагдовій хутряній курточці, зі смарагдовими, завжди широко розплющеними очима. Однокласниця.

— Привіт.

— Чого тебе в школі немає? Я думала, ти хворієш…

— Хворію, — погодився він і сьорбнув кави.

— У тебе очі червоні, — сказала Мар’яна чи то з осудом, чи то зі співчуттям. — П’єш? Колешся?

— П’ю, — він зробив ще ковток. — Колюся.

Вона засміялася. Приємно було дивитися, як вона сміється, — легко, без прихованого сенсу. Щиро веселиться.

— А якщо чесно?

— Я працюю, — зізнався він несподівано для себе.

— Де?

— У Міністерстві.

— Кур’єром?

— Міністром!

— От молодець, — вона кокетливо поправила шапочку-навушники. — Слухай, я на перший урок усе одно вже не піду. Давай по тістечку? Пригощаю!

Пів на дев’яту. Поза мережею він завжди відчував час, не дивлячись на годинник. Звичайно до дев’ятої він уже знову був удома — не виходячи на поверхню, пересідав з одного поїзда на інший, повертався в порожню квартиру й сідав за комп’ютер. Така ситуація не могла тривати довго, однак поки що тривала, і Арсен мав намір вичавити з неї все можливе. З користю використати кожну хвилину.

Мар’яна дивилась усміхаючись.

— Ну, ходімо, — погодився він, повагавшись. — Тільки кожен платить за себе.

У нього були кишенькові гроші — не так і мало, якщо врахувати, що він майже ні на що їх не витрачав. Він узяв собі шоколадне тістечко і знову — каву. Мар’яна замовила полуниці з вершками.

Повз високе вікно йшли перехожі. Там, надворі, почався дощ зі снігом. Тут, у кав’ярні, було порожньо на цю пору й — по цінниках — дорого.

— От мій братик працює, — задумливо сказала Мар’яна. — Уже «Ніссан» собі купив. Правда, старий.

— Молодець, — Арсен кивнув.

Одна парадна мантія коштувала більше, ніж його батько заробляв за місяць. А до мантії належало мати перуку, туфлі, шпагу; якщо Міністр з’явиться на Асамблеї без гідного прикиду — його ніхто не слухатиме. Статус — це гроші, гроші — це статус, проте реальна влада значно крутіша й за те, й за те.

Якби ж без грошей можна було дотягтися до влади…

— Скажи чесно — де ти працюєш? — запитала Мар’яна, примруживши смарагдові очиська. Її курточка була розстебнута; Арсен затримав погляд на округлих персах під тонким светром.

— Розводжу породистих собак.

— Так?! А якої породи?

— Усяких.

— Що, у квартирі? А батьки?!

— Батьки не знають, — він поблажливо осміхнувся. — Я в мережі розводжу собак, намальованих. Бувають дорожчі за живих, якщо породисті. Якщо їх правильно виховувати, добирати партнерів, лікувати, дресирувати…

— У мережі?!

— Ніколи не чула? Люди заводять у мережі собак, тримають у віртуальних будинках… Водять у гості до сусідів… Возять на виставки… Пишаються медалями… Деякі влаштовують собачі