Олександр Шевченко - Глибинка

На столі причаїлися друкарська машинка, кипа прим’ятих аркушів і старий ноутбук невідомого покоління, що його Стефан розкопав на радіобазарі практично за безцінь. Він довго дивився на цю свою «зброю», розмірковуючи над одвічним для літераторів питанням — куди поділося натхнення? Колись він був досить популярним письменником, що поступово йшов угору по сходинках-оповіданнях, які одне за одним з’являлися у найпрестижніших на той час виданнях, отримуючи схвальні відгуки. Згодом вийшли два збірники, а потім — роман. Розіславши кілька його примірників у різні видавництва, був приємно здивований, коли всі відповіли згодою, — що у ті скрутні часи було явищем унікальним. А коли нарешті вийшов друком і розійшовся непоганим накладом, стало зрозуміло, що тепер можна диктувати свої умови. Два наступних творіння були зустрінуті з розкритими обіймами.

Зараз все це сприймалось, як сон, подібний до того, що наснився сьогодні. Так, йому вдалося на якийсь час очолити списки. Він навіть почав колекціонувати рукостискання та компліменти метрів белетристики. Але одного дня, коли здавалося, що все йде чудово, Стефан зрозумів, що більше не знаходить у собі потрібних слів. І що було ще гірше, зникли всі оригінальні ідеї. Написавши зо два десятки оповідок, він побачив, що кожна з них є лише слабенькою копією того, що вже було раніше, і всі видання одностайно від них відмовилися. Це примусило його засумніватися у власних силах.

Те, що він на якийсь час закинув письменництво, було помилкою, тепер це зрозумів остаточно. Відступ у літературі дорівнює поразці, і втратити те, чого досягнув, набагато простіше, ніж потім все надолужити. Коли минула криза слова, і прочитавши свою наступну новелу, Стефан залишив її на столі замість того, щоб відправити у сміття, повстала інша проблема: він втратив довіру читачів та критики. І щоб повернути її, потрібно було створити щось абсолютно оригінальне. Лише у цьому випадку у нього є шанси знову нагадати про себе.

Надворі вже зовсім розвиднілося. Обережно, щоб не будити Марину, він підвівся з ліжка й пішов на кухню зварити кави. В голові все ще крутилися думки щодо майбутнього твору; здавалося, ось-ось — і він знайде те, що шукав. Відчуття, що потрібна ідея десь поруч, не давало спокою. Поставивши кавоварку на вогонь, сів на стілець і занурився у роздуми.

Через деякий час на кухню увійшла дружина.

— Доброго ранку, лунатику, — промовила вона, затягуючи пасок рожевого халата. — Ти сьогодні рано.

— Щось не спиться.

— Почекай трохи, я зроблю яєчню, — вона несхвально дивилася, як він наливає собі другу чашку кави. Стефан хитнув головою.

— Ні, дякую. Цього мені досить.

— Ну, як завжди, — промовила Марина, зникаючи в надрах холодильника. Через мить вона з’явилася з лотком яєць в одній руці й пакетом молока в іншій. — До речі, що ж тобі наснилося? Ти заволав, як божевільний.

— Так, дрібниці, — відповів, заглядаючи в кавову гущу. — Одна річ з мого дитинства.

— Не хочеш розповісти?

Стефан вилив залишки кави у раковину і нахилився, щоб поцілувати дружину.

— Не зараз. Може, іншим разом.

— Ти кудись збираєшся?

— Так, є одна зустріч.

— О восьмій ранку? — здивувалася вона.

— Хочу трошки пройтися пішки. Бувай!

Він вийшов з кухні, через якийсь час вона почула, як клацнув замок вхідних дверей. Марина похитала головою. Останнім часом чоловік видавався їй дуже дивним.

Вона знизала плечима й схилилася над плитою, наспівуючи веселу мелодію.

Стефан навмисно зійшов з переповненого автобуса на дві зупинки раніше — йому й справді закортіло трохи прогулятися. Крокуючи зеленою алеєю, він розмірковував над ситуацією, що склалася, і намагався знайти більш-менш прийнятний вихід.

Отже, все звелося до простого: варто чи не варто йому продовжувати займатися літературою? Може, він лише прагне у будь-який спосіб відзначитися, привернути до себе увагу? Чи не тому і взявся за перо? Ні, навряд. Ніколи ж не писав заради грошей чи слави — відчутного прибутку це все одно не приносило, а перші прояви «зоряної хвороби» минулися після видання другої збірки, і надалі Стефан ставився до цього, як до звичайної роботи. Тоді чим же його так причаровує тріскіт друкарської машинки? Чому постійні відмови такі болючі для нього?

Може, письменництво — це і є той єдиний шлях до самореалізації, який тільки й допомагає йому випустити на волю те, що накипіло всередині?

У пам’яті спливли слова Віктора, колишнього однокурсника й сусіда по кімнаті в гуртожитку: «Ніколи не давай іншим керувати тобою. Вони зроблять усе, щоб зіштовхнути тебе вниз, проте не варто перейматися. Якщо відчуваєш, що не можеш не писати — пиши, і чхати на те, що кажуть інші. Завжди знайдеться людина, якій сподобається те, що ти робиш». Колишній випускник факультету журналістики, зараз він також мав справу з белетристикою, займаючи досить непогану посаду в редколегії «Нового часу». Саме завдяки його зусиллям Стефанові опуси опинилися на столі головного редактора, проте передбачити, що буде далі, важко. І все ж таки, після тривалих вагань Стефан вирішив — навіть якщо він у черговий раз отримає відмову, буде нерозумно просто здатися. Має бути якийсь вихід, якась цікава ідея, що допоможе йому реабілітуватися, і він повинен докласти всіх зусиль, щоб знайти її.

З півгодини він просидів у вітальні редакції, намагаючись настроїти себе на оптимістичний лад, проте, коли усміхнена секретарка ласкаво запросила його до кабінету редактора, всі його надії знову почали танути. В приміщенні було накурено, і новенький кондиціонер старанно гудів, наганяючи всередину порції свіжого повітря. Людина, що сиділа за столом, жваво розмовляла по телефону, і, помітивши Стефана, кивнула головою вбік крісла. Він обережно присів, терпляче очікуючи кінця тої розмови.

Коли редактор нарешті звернув увагу, в його очах не видно було нічого обнадійливого. Склавши руки на столі, він довго дивився в заповнену недопалками попільничку й згодом промовив:

— Стефане, я прочитав ваші оповідання…