Мартін Андерсен Нексе - Подорож Ан-Марі

Вона схопила її в свої долоні й усміхнулася:

Ну от, я сама їду. А ти ж обіцяв, що ми разом поїдемо повеселитися, як були ще молоді. А тепер я їду сама, а то б ніколи й не побачила столиці!

Їй, либонь, згадалася мета подорожі, бо раптом обличчя її посмутніло. Хвильку вона сиділа з заплющеними очима, гарячково стискаючи чоловікову руку.

— Ну, бувай здоров і вертайся додому, аби чогось там не сталося, — раптом сказала вона й відпустила руку. — Гансе, ходи сюди, поцілуй мене на дорогу.

Ганс примостив на лавці кошика з їжею та подушку і зніяковіло нахилився до матері.

— Послухай, що я тобі скажу, — почув я її шепіт. — Коли в тебе щось було з тією дівчиною, — одружися з нею!

Нарешті наш потяг рушив.

Я гадав, що хвора захоче відпочити, й постелив їй на лавку свого пледа й подушку. Але вона й чути не хотіла про спочинок, а може, соромилась. Сиділа випростана, навіть не відхиляючись назад, і похитувалася разом з вагоном.

— Ну й летимо ж ми! — раз по раз проказувала вона й ледь підводилась; очі її збуджено блищали.

Я згорнув плед та подушку в куток і майже присилував жінку сісти зручніше.

— Мене тільки силоміць і можна зрушити з місця, — сказала вона щиро, як дитина, прихиляючись до м’якого згортка. — Я ж уперта. Старий і Ганс дуже зі мною панькаються. Того разу, як вони випихали мене з дому, я впиралася, а тепер, як вони хотіли, щоб я лишилася, — взяла та й поїхала. Скажу вам правду, я ніскілечки не надіюся на ту операцію. Але мені закортіло подивитися на Копенгаген, поки ще жива. А до нього далеко звідси?

— Та ні, десь із сорок миль.

— Усе ж таки далеко! І за одну ніч ми доїдемо! А які там будинки? Правда, що вони набагато вищі за леборзьку церкву і що людей у них піднімають коловоротом? А ті протоки, що через них треба переплисти, глибокі? А через острів Фюн і Зеландію ми завидна не їхатимем? Не побачимо їх?

Вона відкинулась у куток, зачаровано слухаючи мої відповіді. Очі в неї блищали з хвилювання, жовті щоки порум’янішали. Скоро я замовк, її круглі очі запитливо глянули на мене, вимагаючи нових, дивовиж. Однак часом на її обличчі залягала тінь і воно ставало сіре, як земля; тоді хвора стискала рукою живіт, тіло їй немов кам’яніло, на лобі виступали крапельки поту. А як біль відпускав її, вона знову всміхалася і навіть чути не бажала, що вона хвора.

— Аж соромно, що ви бачите мене таку… і це в подяку за те, що ви заопікувалися мною! — казала вона із зворушливою усмішкою, що свідчила про те, яка ця стара жінка була колись вродлива.

Вона ще ніколи не їздила потягом — не мала нагоди. З того часу, як вона молодою дівчиною вийшла заміж, життя її спливало в завзятій боротьбі з непокірною землею поряд зі своїм чоловіком. Упродовж цілого літа вона вистоювала в холодній воді, копаючи торф, надсаджувалася до памороків, щоб не вмерти з голоду на неродючому грунті, і щороку народжувала дитину. Господь бог забирав їх малими, і не було навіть часу за ними плакати. Поступово все ж їм стало краще, і Ганс, найменший, зостався живий, хоч і часто хворів. Семеро лежать на цвинтарі, та один таки залишився їм опорою на старість. Є в них двоє ісландських коненят і п’ять корів; за весь час вони обробили тридцять тонн{Тонна — одиниця площі в Данії, дорівнює 0,5466 га.} перелогу, і тепер, як дуже ощадять, можуть уже зводити кінці з кінцями. їм дали премію за зразковий обробіток землі від хліборобської спілки, навіть писали про них у газеті, називали завойовниками нових земель — може, я теж читав ту газету?

Я не мав серця признатися, що не бачив тієї газети, й додав:

— А тепер ви ще й вирушили в подорож.

— Авжеж, і нічим не турбуюся, мені просто ні до чого торкатися вдома не дають! — вигукнула вона і, на підтвердження свого гіркого тріумфу, відкинулась назад і склала руки на запалих грудях. — Лікар сказав щоб вони мене добре гляділи, а то я скоро можу їх покинути. Мені навіть перечити не можна, все треба робити так, як я хочу. І їжу можна давати тільки найлегшу! — Вона всміхалася мені, сама захоплена тим, що їй нарешті так пощастило. Життя промчало повз неї, не зачепивши її по-дитячому чистої душі, але вже обвело передсмертною тінню її гарячково-блискучі очі.

Я насилу вивів її на порон, вона не відпускала моєї руки, боячись ступити на східці.

— Вони ворушаться, як живі, — жалісливо проказувала вона й здригалася на кожний стук машин унизу під помостом.

Аж як ми знову сіли в потяг, вона відчула себе в безпеці, рівномірний гуркіт коліс підбадьорював її. Мрію про цю подорож вона плекала ціле своє важке життя. То було чудове марево її молодості, що здавалося їй таким дивовижним, як політ на казковому килимі.

— Я лечу, я лечу! — весь час вигукувала вона ті самі слова.

Нарешті Ан-Марі полетіла — тільки сама — в невідомий світ, геть від усіх турбот, що гнітили її роками. За вікнами вагона пропливли в темряві лани острова Фюн, — саму ту назву Ан-Марі вимовляла врочисто. Тепер між нею та її домівкою пролягла вода, отже, вона справді опинилася на чужині! Острів Фюн! Це тут така щедротна земля і в жінок такі делікатні руки; тут застромиш палицю в грунт, і вже росте дерево. Тут збирають по два ліспунди{Ліспунд — данська міра ваги, близько восьми кілограмів.} смородини з одного куща й кажуть, що жінки не мають іншого діла, як тільки голубити своїх коханців.

Але душа Ан-Марі мчала далі, випереджаючи потяг, поминувши квітучий Фюн. Хвилину тому вона мовчки, байдуже вислухала, що я збираюся їхати на південь, а тепер зненацька сміливо рвонулася вперед. Мені трохи прикро було, що вона так легковажно пустилася в дорогу сама, — думки її блукали далеко від