Микола Данилович Руденко - Син Сонця — Фаетон

— Тату! А земля жива?

— Га? Тьху на тебе!.. Меле, як порожній млин. Таке, що собака й із маслом не з'їсть. Земля помре, — прости Господи, — то як же людям жити? І де б воно все взялося, якби земля була мертва? Коли маєш сказати що — попереду обміркуй.

— А сонце?..

— Слухай, хлопче! Язик і в кози буває. А розуму в неї стільки, як хвоста. Все, що нас живими робить, — як воно може бути мертвим? То десь по Петербургах люди живуть, мов сліпі. Твоя мати там паненят няньчила. Таке розказує, що й слухати гріх! Залізних царів на вулицях виставляють. На залізних жеребцях. Як наш вітряк завбільшки. Ото для них і земля, і сонце — все мертве. А ми — живі, Максиме! На живій землі живемо, під живим сонцем. Спи краще. Та не мели дурниць. Бо, дивися, батога вхопиш…

Ранок. Прокидаються чумаки. А Максимка серед них немає.

— Мак-си-ме! — гукає тато. — І в кого воно таке вдалося? Куди вітер — туди й він…

Максимко не чує. Сидить на могилі під кам'яною бабою, слухає жайворонка. Над ним нависає сіра постать — прадавня мадонна українських степів.

Чим вона привабила хлопчика? Що вона йому нашіптує? Може, сказала йому те, чого не знають навіть учені пани, які наймають селян розкопувати могили?..

А волошки такі смішні! Вони гадають, що можна бути голубішими, ніж небо…

Як воно тут, на Землі, все себе любить!..

Випинає горбами могутню спину таврійський степ. Коли напасуться воли, валка посунеться далі. Випаде дощ. Заграє степова веселка. І задивиться Сонце в молоде обличчя Землі, по якому, наче сонечко по щоці велетня, повзе чумацька валка.

Отак і час плентається по земних дорогах, як оті воли, як легенди сивої минувшини…

І помітить Сонце кирпатого мрійника, що гойдається в мажарі, мов у материнській колисці. І запитає в Землі:

— Чи скоро, Земле, розум твій із колиски вийде? Руки мої стомилися тебе гойдати. Чотири мільярди обертів! Чи не забагато, Земле! А заради чого?.. Поглянь: усе на тобі так само, як було до потопу.

І відповість Земля:

— О ні! Не так. Дивись не на вози. Дивись на людей…

Було вже ясно: це повторюватиметься доти, доки він врешті-решт заговорить. Щоправда, Микола час від часу кидав слідчому якесь розпечене слово. Таке розпечене, що воно пропікало вуста й зболено виривалося з них — виривалося мимоволі. Від того заарештованому робилося прикро, він похмуро починав себе картати: знов забракло витримки.

Тоді до закутого в залізо вікна його камери під'їздив старий, давно списаний на брухт «воронок» (мабуть, іще беріївський), і починав деренчливо торохтіти. Ніби ненавмисне — просто тюремна адміністрація комусь доручила полагодити машину. І цей «хтось» підводив її до зодягненого в «намордник»[1] вікна, яке містилося на рівні асфальту — так підводив, що вихлопні гази майже повністю опинялися в камері. Шибку також вибили нібито ненавмисне.

Спершу було тяжко дихати — пекло в легенях. Але згодом наставало полегшення. Оманливе полегшення. Так з'являється несподіване відчуття тепла — в мить, коли людина, бредучи серед степової хурделиці, знеможено присідає в сніг, щоб ніколи не встати.

На третій день у Миколи почалися галюцинації.

До кабінету слідчого його вносили майже непритомного. Мов гумову ляльку, садовили в кутку на пригвинченому до підлоги стільці — і слідчий починав приводити Миколу до тями.

— Оцей документ… Прошу, будьте уважні! Та ви не хворий, не прикидайтеся. Ось довідка від лікаря… Скільки примірників ви надрукували?

Від цього запитання у Миколи загорілися нігті на руках. Друкував не він — друкувала Оксана. Слідчий, мабуть, здогадується про це. Отже, мовчати більше не можна: хай чорна блискавка б'є в нього — не в неї.

— Ви перетворили мою камеру на газову душогубку, — намагаючись виглядати спокійним, мовив Микола.

— Не розумію, про що ви кажете.

— Про машину, яку підводять вихлопною трубою впритул до мого вікна. Коли вона починає торохтіти… А шибку хтось вибив.

Зловтіха, що промайнула в очах слідчого, потвердила: усе він знає. Та й кому ж знати, як не йому?

— Мабуть, просто ремонтують машину. Справа звичайна. Гаразд, я перевірю… Скільки ви надрукували оцих летючок?

— Тридцять.

— Та-ак!.. Де ж ви їх розповсюдили?

— У сквері. Навпроти університету. Під пам'ятником Шевченкові.

На квадратному обличчі слідчого завмерла якась неприродна посмішка: нарешті Нечипорук заговорив! Посмішка зробила обличчя схожим на маску. То було втілення Зла — таке втілення, про яке одразу можна сказати: це явище не земне, а космічне. Миколі навіть здалося, що в слідчого є хвіст — він, мабуть, ретельно прив'язаний до ноги і схований під штаниною.

— Звідки ви взяли, що атомівка загрожує Києву? — запитав слідчий.

Микола подумав: «Так просто в нього виходить. До банальності просто — атомівка! Щось схоже на запальничку. Обиватель швидко до всього звикає.»

— Мій обов'язок — технічний нагляд. Це мій фах і моя посада.

— Треба доповідати по начальству. А ви вийшли з летючками на вулицю.

— В самому проекті атомної електростанції замало гарантій. Якась помилка або недбалість — і тоді… Уявляєте, що може статися?..

Ні, слідчий не уявляв — це було поза межами його компетенції. Розподіл обов'язків і, відповідно, знань — характерна ознака двадцятого століття. Знає той, кому належить знати — хтось компетентний. Ця облудна віра оберігала людську душу від почуття відповідальності.

— Текст летючок, — наполягав слідчий, — зумисне антирадянський. З метою підриву радянської влади.

— Нічого