Аркадій Фідлер - Маленький Бізон

Загинула його мати. Такого винищення не може забути той, хто має розум і серце.

— Чистісінька дурниця — згадувати отаку давнину! Це ж діялося кільканадцять Великих Сонць тому.

— Ти помиляєшся! Кільканадцять років не можуть стерти згадки.

Біля намету залунали хрипкі вигуки, і всі коло вогнища замовкли, впізнавши голос Діка Ракстона. Гендляр раптовим рухом відкинув полу намету і зайшов усередину, але спинився остовпілий, побачивши стільки людей. Він стояв, невпевнено похитуючись на широко розставлених ногах, і міцно стискав у руці пляшку, його п'яний погляд блукав навколо; брутальний сміх йшов з горлянки:

— Well[1], всі родичі моєї червоношкірої нареченої зібралися докупи.

Він підійшов до мого батька, який сидів ближче до входу, і ткнув йому пляшку, наказуючи:

— Пий, швагре!

Батько лагідно відсторонив його руку:

— Я не п'ю, дякую.

— Пий! — гримнув американець і хотів силоміць влити йому горілку в рота.

Але батько вибив у нього з рук пляшку, і вона, описавши в повітрі дугу, впала десь в темному кутку намету.

— Goddam you![2] — аж запінився від люті Ракстон і раптом вихопив з-за пояса револьвер. Та перше ніж він встиг націлитись у батька, до нього підскочили кілька воїнів і вирвали з рук зброю. Зчинилось сум'яття. Батькові друзі хотіли вбити Ракстона, але дядькові приятелі заслонили його собою.

Так само як багато американців у преріях, Ракстон мав бороду. Обличчя його було вкрите заростом аж по вуха. Він здавався мені втіленням огидної бридоти, якимось привидом. Під час бійки бородань гарчав від люті і був більше схожий на злого духу, чим на людину. Це й справді був наш злий дух.

Усі схопилися з місць, метушилися по намету, і тільки я один сидів біля вогнища, остовпілий від жаху. Я бачив дві групи, які кидали одна одній ворожі слова. Ця сутичка страшенно перелякала мене; я наче передчував трагедію, яка загрожувала нашому племені: поділ на два табори.

Дік Ракстон був не один, з ним в нашому таборі були ще американці, озброєні до зубів. Через кілька годин удосвіта ці люди вкрали Немісу, здається, за її згодою, і на бистрих конях втекли з табору. Не знаю, чи за ними гналися. За кілька тижнів дівчина повернулась до нас, пригнічена й повна сорому. Ракстон покинув її. У індійців ворон, наших запеклих ворогів, він знайшов іншу дівчину й одружився з нею.

РОЗБРАТ У ПЛЕМЕНІ

Після цієї події я знову жив безтурботно і не пам'ятаю, що діялося в наступні місяці. Цю пітьму наче розірвав одного дня сильний біль від удару. Летів у повітрі як це буває уві сні. Але я не спав, падав з коня, хоч і сидів у торбі, притороченій до кінського боку.

Вдарившись об землю, я з хвилину лежав нерухомо і бачив над собою — вперше в житті — черево коня. У нас тоді були розумні коні, жоден з них ніколи б не розтоптав беззахисну дитину.

Тут до мене підскочив мій старший брат Міцний Голос і дужими руками витяг з-під коня, лаючись:

— Що це? Захотілося йому літати в повітрі?! Сиди міцно на коні!.. Це баба якась, а не хлопець!..

Я не зрозумів образи, хоч і відчув її в гнівнім братовім голосі, але в пам'яті відбилися і глибоко ввійшли мені в серце його слова:

— Сиди міцно на коні!

Адже це перший і основний закон життя індійців: сидіти міцно на коні.

З того часу я пам'ятаю вже більше випадків, які діялися навколо мене. А кінь, хоч би й дуже норовистий, вже не міг так легко скинути мене із спини.

Тоді ми ще мандрували по преріях, як за давніх днів. Просторінь, безмежна просторінь була нашою стихією. Коли я тепер закриваю очі і подумки переношуся в минуле, то не бачу ні облич, ані разючих випадків, ані тварин — нічого я не пам'ятаю так добре, як барву неозорого небокраю — якусь синьо-блакитно-фіолетову.

Погляд наш завжди сягав у фіолетову далечінь. Звідти ми виглядали небезпеку, пригоди, дичину й друзів. Там крилася таємниця і не раз чаївся ворог. Ще не згасли давні незгоди з сусідніми племенами, і нам треба було дуже стерегтися. І звідти, з-за синьо-блакитного обрію, виростала найбільша для нас загадка, грізна й завжди тривожна. Це була біла людина. Про неї все частіше снувалися розмови біля вогнищ.

Ці розповіді особливо розпалювали уяву хлопців, трохи старших від мене; вони довідувались про існування «великої води», у багато разів більшої за наші прерії; про мільйони — це було магічне число, про яке ніхто не мав уявлення, а воно раз у раз викликало солодке тремтіння страху — про мільйони білих людей, які жили там, за «великою водою»; людей зовсім інших і напевне кращих, ніж ті, які до нас прибували. Ті білі люди не вбивали бізонів, а зате мали «пливучі будинки», які звалися кораблями та могли рухатися по воді