Микола Іванович Головін - Дисертаційний прорахунок

було жартівливо вчений і враз спохопився, розгублено поглянув на журналіста: — Як це б’ється? Наш гомо сапіенс б’ється?

Навіть не вибачившись, Андрос кинувся в лабораторію, а слідом за ним, ухопивши диктофон, побіг і журналіст.

— Ось що означає психологічна настроєність: як може битися звичайне зображення? — буркотів учений.

Коли вони квапливо ввійшли в лабораторію, журналіст побачив молодого симпатичного хлопця, який завмер посеред величезної, заставленої апаратурою і приладами кімнати. Поруч стояв, тручи щоку, другий хлопець. Вираз обличчя першого молодика здавався байдужим і навіть флегматичним. Хлопець дивився у вікно і не звертав на них ніякісінької уваги. Андрос підійшов до нього і уважно оглянув з усіх боків.

— Даниленко, — звернувся він до другого. — Може, вам тільки здалося?

— А оцей знак від ляпаса — теж здалося? — зітхнув той і одійшов від апаратури.

— Прошу любити й шанувати — наш ДУДІН, — кивнув учений на першого хлопця.

Журналіст дивився і не йняв віри: невже перед ним просте зображення — воно рухалося, підморгувало, зітхало.

— Триста шістдесят п’ять помножити на сто сімдесят три? — запитав Андрос.

— Шістдесят три тисячі сто сорок п’ять, — відповіла комп’ютерна система.

— Навіщо ця перевірка? — нерозуміюче спитав журналіст.

— Тестова команда. Вона визначає правильність функціонування логіки. — Вчений різко приклав долоню до живота робота й вигукнув: — Пече! Ось і ефект, який відчув Даниленко. Цілком може створитися враження, що об’єкт б’ється.

— Я не бився, — переступаючи з ноги на ногу, проказало зображення. — І чому це я об’єкт? Та й навіщо мені давати йому ляпаса?

— Звідки ти знаєш, що це був ляпас? Даниленко сказав, що ти б’єшся/ Задзвонив телефон, і Андрос підійшов до апарата.

А Даниленко, важко зітхнувши, ступив до стільця, хотів сісти. Зображення блискавкою метнулося до стільця, безшумно відсунуло його, і Даниленко гепнувся на підлогу. Андрос не бачив цього, а журналіст вражено ахнув. Пролунав приглушений зойк. А робот уже стояв біля вікна, дивлячись удалечінь, наче це не він відставив стілець. Журналістові одібрало мову. “Навіщо він відсунув стілець? І як це йому, зображенню, вдалося? Ні, вибачте, тут явно водять за ніс…”

— Що сталося? — спитав, обернувшись на грюкіт, Андрос.

— Упав. Я сідав… А хтось відсунув стілець.

— Хто ж? Нас тут троє.

Даниленко вже підвівся з підлоги і боязко дивився на робота.

— Ну, це вже занадто, — обурився Андрос. — До того ж ми заклали програму захисту людини.

— Так, але вона, певно, не діє.

— А у людей завжди діє? Почитайте газети. Хтось з кимось неодмінно конфліктує, бореться, — зауважив журналіст.

— Людина — не робот. — Даниленко тер забите місце. — Хоча в ній теж повинна бути закладена програма збереження виду.

— Хіба можна закласти людині якусь програму? — не погоджувався журналіст.

— А біологічна? Вона є у всіх представників живого світу. Правда, людина здатна подавляти її.

— Як, наприклад, убивця? — мовив журналіст, згадавши події, які зовсім недавно описав у газеті.

— Чим нижчий рівень культури індивідуума, тим нижча мотивація для притлумлювання програми захисту. Цим пояснюється канібалізм, — учений затнувся, — ну й інші подібні явища… А в робота все визначається тим, які головні мотивації його дії і вчинків закладено в нього.

— А чи зручно все це — обсяг інтелекту і мотиви поведінки обговорювати в присутності цього… якщо можна сказати, індивідуума? — тихо спитав журналіст.

— Ви вважаєте, що він уже індивідуум? Чесно кажучи, для мене це ще формальна система, хоча до деякої міри ваше зауваження справедливе — індивідуум! У ньому вже багато суб’єктивних елементів. Але нехай чує. Діалог — теж метод самонавчання.

— Які ж тоді мотиви примусять робота подавити програму? — спитав журналіст, тепер уже звертаючись до Даниленка.

— Захист себе, інших. А чому б і ні?

— Хіба система спроможна. співчувати якомусь індивідууму?

— Ми вклали достатній обсяг знань: технічних — у межах четвертого курсу інституту, моральних — в обсязі вимог нашої моральності, — пояснив співробітник. — Але він б’ється. А ось зараз відсунув стільця.

— Таких знань мало, — сказав журналіст. — До того ж знання і мораль змінюються.

— У нього закладено програму і самонавчання, — пояснив Даниленко.

— А навіщо роботові надавати людської подоби? Мода?

Журналіст сказав це і спіймав націлений на себе погляд робота. Він знітився. Робот, здавалося, зазирав у самісіньку душу.

— Щоб примусити робота самовдосконалюватися, йому потрібна мотивація. Правда? Скажімо, відчуття голоду спонукає дитину тягнутися до материної груді.

— Але для живлення робота потрібна тільки електроенергія. Це не їжа, яка зберігає життєздатність системи на довгий час. Отже, мотивація “голод” не має для нього великого значення. Я так це розумію, — сказав журналіст.

— Тут велику роль відіграє мотивація “збереження системи”. Не сумніваюся, що ви, наприклад, постійно вдосконалюєтесь. А для чого? Ставили собі коли-небудь таке запитання? Одна з мотивацій — збереження виду.

— А як же цей індивідуум вдосконалюватиметься, якщо він один? Це й нам, людям, не під силу. Людина виділилася з тваринного світу завдяки постійній колективній праці.

— Саме так. Тому потрібна група роботів, щоб вони бачили одне одного, спілкувалися, вчились у самих себе,