Віктор Варфоломійович Поліщук - Гірка правда

-Ні, не вб'ють, - відповів я. - Не той тепер час, не той тепер Миргород, Хорол-річка не та..

Проте й справді, перед тим, як взятися за написання цієї книжки, я аналізував проблему можливих наслідків для мене особисто й для моєї родини, які могли б настати з цієї причини. Я знав і знаю, що ОУН, тобто Організація Українських Націоналістів, поборювала своїх ворогів терором - індивідуальним і масовим. Але ж від початкової стадії діяльності ОУН, від апогею терору років війни, минуло багато років і, що найголовніше, змінилися обставини, які примусили ОУН припинити в цей час фізичний терор, відмовитися від убивств. В ОУН завжди панувала жорстока дисципліна, чи вона була свідома, ота дисципліна, а чи ні, тут не так уже суттєво. Тут скажу лише, що всі вчинені оунівцями вбивства відбувалися з наказу, або ж з ініціативи організації, тобто ОУН.

Після війни, опинившись на Заході в демократичних країнах, ОУН, не відмовляючись від мети, змінила методи своєї боротьби. Тепер вона не вбиває, що не означає, що вона, відмовилася від убивств у майбутньому.

Отже, з власної ініціативи жоден оунівець не наважиться мене вбити за цю книжку, а проводи (від: провід) усіх трьох фракцій ОУН сьогодні не підуть на такий крок, це йшло б урозріз сьогоднішнім заявам про демократизм, навіть про гуманізм в ОУН. За таких умов, коли б мені щось сталося внаслідок публікації цієї книжки, то це б тільки ще більше пошкодило ОУН, це був би ще один доказ злочинності цієї організації. А таких доказів сьогодні ОУН хоче уникнути, хоче їх позбутися. Хоч був час, коли ОУН неприховано пишалася скоєними злочинами.

Тож повторюю: Я не боюся, що мене бандерівці (бо це їхня спеціальність від часу розламу в ОУН) вб'ють мене. В них вистачить розуму, щоб застосувати тактику промовчування цієї книжки. Я не боюся не тільки смерті, а й погроз, не боюся зневаг, яких можу сподіватися від українських націоналістів. Якщо вони матимуть місце, то вони будуть оприлюднені в наступному виданні цієї книжки, як додаток до неї.

Пишу цю книжку всупереч становищу моїх близьких, зокрема моїх дітей. Тож, гадаю, вони залишаться поза погрозами й іншими наслідками моєї діяльності. А якщо ні, то й про це напишу в наступному виданні.

Правду мовлячи, в цій книжці я не написав нічого досі незнаного. Бандерівці проти мельниківців писали ще й не таке, і - навпаки, мельниківці проти бандерівців. І незаангажовані в політику українці писали про звірства ОУН-УПА тут, на Заході, хоч би згадати книжку українського протестанта, мабуть, баптиста, Михайла Подворняка з Вінніпегу, про яку говоритиму далі. Писали теж інші українці, як от Григорій Стецюк, Данило Шумук, про котрих теж говоритиму в цій книжці. Про звірства ОУН-УПА писали теж польські автори - історики, публіцисти, мемуаристи. І їх не вбивали, то чому ж мене мали б убити? Чи не останніми жертвами індивідуального терору ОУН були Ярослав Галан та отець Гавриїл Костельник, та це було в 1948-1949 роках, коли в Західній Україні діяла ще УПА.

І ще: Оунівці сьогодні, хоч вони й фанатики, проте не такі, як фундаменталісти з-під стяга Хомеїні.

Чому я взявся за цю тему? І чому саме тепер?

Минає рік, як розвалилася держава під назвою СРСР, на її руїнах постали незалежні національні держави, в тому й Україна. Ще раніше постала незалежна Польща. Постала нова геополітична ситуація. Україна й Польща стали сусідами. Сусідів не вибирають, вони, просто є. У загальному як Польща, так і Україна спочатку дивилися на Захід, як на панацею, з допомогою якої всі, породжені соціалістичним ладом, клопоти й болячки щезнуть протягом короткого часу. Тим часом, як виявилося (і годі було розумним людям сподіватися іншого) Захід активно допоміг лише повалити пануючі в Східній Європі державні устрої. Захід, зокрема ж США, Великобританія, Франція, має свої клопоти, західні держави дбають про свої стратегічні інтереси. Ні Польща, ні Україна у цій констеляції не є і не можуть бути центром західної політики. США, наприклад, ще довго дбатимуть про стабілізацію в Росії, бо це ж вона стоїть на кордонах ще й досі червоного Китаю. А як він і перестане бути червоним, то й так, взявши до уваги експансивність жовтої раси (мілітарну й економічну), Захід мусить думати про небезпеку зі Сходу. В цій стратегічно-політичній грі ні Україна, ні Польща ніякої ролі не грають. Треба, отже, мати свідомість того, що, коли Захід піклується про Росію, то робить це не конче з любові чи симпатії, а з чистого розрахунку.

За таких умов Україна і Польща мусили б подумати про те, як знайти власне місце у цьому скомплікованому світі. Я тут не підказуватиму - в якому напрямку повинні б ці дві держави, ці два народи йти: на зближення з Західною Європою, на створення якогось блоку від Балтики до Чорного моря, а чи шукати ще якихось розв'язок. Але я певен одного: між цими двома країнами, отже народами й державами, має панувати злагода. Будь-яка конфронтація між Україною і Польщею буде використана нашими недругами, вона пошкодить перш за все обом народам. Де Голь якось сказав, що у націй немає приятелів, що в них є тільки інтереси. Погодьмося з цим. В інтересі України і Польщі є жити в злагоді.

Але ж злагода мусить спиратися на взаємне довір'я, стан злагоди можна досягнути за умов усунення усіх елементів пануючого й досі недовір'я, підозри у нещирості заяв. Щоб усунути ворожнечу, треба досягти згоди, а згода можлива тільки тоді, коли обі сторони скажуть про свою вину в минулому, коли визнають її, ту вину.

Заторкну тут побіжно проблему взаємного вибачення вини. Існує думка, що, за прикладом польських єпископів, слід сказати на адресу українців: Вибачаємо і просимо теж нам вибачити.[1] Так, це правда, що польські єпископи вийшли з таким зверненням від імені польського народу на адресу німецького народу. Однак, у цій