Олександр Сергійович Іващук - Місто собачих снів

це вирячило свої невидимі очі на новоспеченого господаря з погано прихованим попередженням: “Живи, якщо зможеш!”. Химерні каскади королівства павутиння надійно ховали за собою закутки кімнати. Світло від жарівки з натугою пробивалось крізь густий шар плафонної пилюки.

Борис поставив сумку біля дверей і присів на краєчок пружинного ліжка. Воно обурено рипнуло.

“Хоч до ліжка звикати не доведеться… Як то кажуть „на війні як на війні”, – подумалось Борисові – Ну, нічого… Приберемо, почистимо. Чайник прикупимо… Могло бути і гірше”.

Він підвівся і підійшов до вікна. Борис колись був у Місті із шкільною екскурсією – воно запам’яталось йому не таким. Запам’яталось вищим, світлішим, чистішим. Обуянним зеленими палітрами придорожніх дерев. Червонопикими трамваями. Паралелепіпедами жовтих тролейбусів. Кольоровішим чи що. Уява малювала Борису прогрес цивілізації: прямокутні висотні будівлі з яскравими вивісками, охайні вулиці, часові коктейльні переплетення архітектури (прямопропорційна суміш скла, неону, бетону і дрібка сталі), усміхнені і задоволені міські обличчя. Натомість Місто лиш ліниво кліпало жовтими очима далеких осель, пчихало мимолітними вантажівками, кривлялось сміттям на брудному чорнуватому снігу, хихотіло включеним десь за стіною радіоприймачем…

Місто жило.

РОЗДІЛ 2

Спалось всю ніч погано і лише під ранок прийшов довгоочікуваний сон, нагло перерваний дзеленчанням будильника. Борис неохоче виліз з-під куцої казенної ковдри, підвівся і із садистським задоволенням гепнув по кнопці. Будильник ображено замовчав.

Домашні капці ще тхнули в’їдливим плацкартним штином. Борис лайнувся і почвалав до загальної вбиральні. Ранкові процедури не зайняли надто багато часу, як і традиційний холостяцький сніданок – смажена на маленькій електроплитці (завбачливо привезеній з собою) яєчня (із завбачливо придбаних яєць), канапки з дрогобицькою ковбасою (теж із привезених припасів) і міцний чорний дешевий чай, заварений у металічному горнятку на загальній кухні. Тому рівно о восьмій Борис вийшов, а радше, випурхнув зі стін не надто гостинної оселі. Він хотів завчасно прибути на місце роботи – знав, що до новачків попервах прискіпливо приглядаються, перевіряючи на так звану “вшивість”.

Місто після сну знову видалося велетенським мурашником, по якому в різні сторони хаотично сновигали заклопотані люди, маршрутки, авто та інший транспорт. Борис з натугою втиснувся у переповнений тролейбус, вчепився за поручень і почав подумки рахувати зупинки. На тускому склі була приліплена веселенька рекламка сонячного кольору: „Трикотаж з Індії! Тел. 1234567”. Чомусь згадалися радянські часи. Індія – братня країна, тьху! Нарешті хлопець дочекався своєї зупинки, вийшов на свіже повітря і полегшено зітхнув. Бойове хрещення скінчилось успішно – один відірваний ґудзик, трохи пом’яті боки і відтоптаний лівий черевик. Дався взнаки армійський спецназ.

Хлопець огледівся. І тут Місто було сі(и?)рим і незатишним. Відволікав тільки величезний плакат на стіні, що закликав вибирати і підтримувати переваги LCD-телевізорів. Після випробування громадським транспортом бігборд виглядав напрочуд цинічно. Борис ще раз окинув поглядом довгу засніжену трасу. Напевно скрізь так хєрово, подумав він, чистячи взуття у сніжній купі. Парубок, роззираючись, рушив вздовж вулиці. Райцентр, тільки трошечки більший, подумалось зненацька. Аркуш паперу з адресою Фірми, по-учнівському затиснутий в кулаці додавав сили і впевненості, немов рідкісний дорогоцінний артефакт.

Через кілька хвилин на очі потрапили двері довгоочікуваної прохідної. Трудові будні Бориса у Місті розпочались.

Питання про працевлаштування Бориса було давно вирішеним. Постарався Володя, друг дитинства Ткачука, який працював на Фірмі. Тому жодних співбесід не було. Процедура оформлення перепустки у відділі кадрів тривала недовго, якщо не брати до уваги те, що дівчата-працівниці довго шукали ножиці, щоб “стандартизувати” фото Бориса, потім клей, при цьому уважно вивчаючи хлопця та його реакцію. Каталізатором для оформлення документів стала плитка шоколаду, завбачливо захоплена Борисом саме про такий випадок.

Потім настала черга інструктажу у відділі охорони праці. Цей інструктаж дещо розвеселив похмурого Бориса, нагадавши старі добрі армійські часи в „учєбці”. Там теж люди вчили його переважно тому, в чому самі орієнтувались з величезними труднощами. Дане шоу можна описати однією лише заключною фразою інструктора:

– Ну, ви, карочє цей… Головне не куріть там, де шмати якісь є!

“То піздєц”, – подумав Борис.

Усе це мимоволі наштовхувало на думку, що адаптація до нового колективу не викличе великих труднощів. Принаймні, початок був багатообіцяючим.

Володя зустрів привітно.

– Здоров, друже! – весело кинув він, випурхуючи із шкіряного офісного крісла і, водночас, прискіпливо оглядаючи картату краватку Ткачука. – Як доїхав? Як добрався?

Борис похитав головою.

– Ет, як, як… Звичайна плацкарта Крзалізниці… – Борис затнувся, підшукуючи найбільш доцільні і відповідні слова. – Сморід цей казенний. Таргани пробігали частіше і тверезіші, аніж провідниця. Все як завжди. До речі, я тобі передачку від батьків привіз. Завтра привезу, знав, що сьогодні оформлення і все таке.

Володя засміявся. Він був веселим парубком.

– За передачку дякую. Завтра закусимо. А на рахунок дорожніх відчуттів – ну, дорогий мій, то тебе Райцентр відпускати не хотів. Побачиш, і Місто не захоче. Ти вліз у Місто, воно влізе в тебе – справи, рутина, органайзер, заповнений дрібоньким почерком… Життя в стилі бугі. Скоро сам відчуєш, – заспокоїв він Бориса. – Ну, ходімо, проведу оглядову екскурсію.

– Так… Прохідну ти вже бачив. Врата Раю. Жартую, звісно. З пацанами, що на охороні вітайся завжди. Вони це люблять. А нам по барабану. Гииии! Ми наразі знаходимось в Офісі, тут ми – маркетинг та збут, бухгалтерія і юристи… Через подвір’я знаходиться так званий Штаб… Там Директор і його замісники. Начальник охорони… Технічний директор і іже з ним. В Офісі з керівництва лише я, начальник юрвідділу та головний бухгалтер. Хоча і ми, як правило, пропадаємо в Штабі. Он там виробничі приміщення. Біля них склади. Збоку бачиш добудову? Це відділ транспорту і постачання. Прикольні хлопці, трудяги. Там гаражі… Так, Борь, поки не забув – краватку зміни на щось нейтральніше. В якому сенсі? Оце їдальня. В сенсі кольору, друже. Житло єсть?.. А де саме?.. Де-де?.. Ага, все, знаю. Не найкращий райончик, звісно, але і не кінець географії. На перших порах згодиться. Пішли назад. До речі, як в тебе з комп’ютером? Уууу… Записуйся кудись на курси… Ага, треба обов’язково. Та не переживай ти так. Навчишся. Значить так – зараз познайомлю з відділом, коротко введу у ситуацію і все, Борь. Далі – будні! В’їжджати будеш по ходу справи. Ніякої романтики!

* * * * *

Тиждень промайнув наче одна мить. Трохи звикнувши до позитивного примітивізму офісного „євроремонту” (неприродньо бліді стіни, завалені паперовим непотребом столи, незрозумілі Ткачуку комп’ютери, товста і запилена ліана дифімбахії у вазоні з гуцульським орнаментом, невідомо ким і навіщо причіплений портрет президента, яскраво-блакитні