але відразу ж пішов, навіть не вибачившись. Дон Мігель зітхнув. Інколи йому здавалося, що він б’ється головою об стіну. Держава-монстр розвалилася, але встигла зробити монстрами більшу частину своїх громадян, які свято переконані: якщо заплющити очі на проблему, вона зникне. Більшість із них, хоч і ходить до церков, бо нині це, прости Господи, модно, так само, як і раніше, уявлення не має, що таке милосердя взагалі й християнське зокрема. Сімдесят три роки їм говорили, що Бога немає. Що у розумових вадах дітей винні батьки, які багато п’ють або пізно народжують. Що в СРСР усе так добре, що й інвалідів тут майже немає. А ті, які десь залишилися, — герої війни, або просто герої. Так треба. Але ж яка дивна подвійна філософія: з одного боку, держава їм допомагала, органи соцзабезпечення нараховували непогані пенсії — з теперішніми не порівняти — щоправда, змушуючи щорічно проходити медичні обстеження для підтвердження інвалідності навіть тих, які не мали рук чи ніг, а з другого — їх просто викреслили із суспільного життя. І тепер треба змінювати свідомість. Справжні зміни починаються в голові. У Європі та Америці із цим справді жодних проблем — там вони інші, адже проблеми є всюди, якісь підводні течії, якісь нюанси, але такого снобізму — та ще й на порожньому місці! — на Заході не знайдеш. «Дебіленята»! Дон Мігель згадав це щойно почуте слівце, і його породиста сива голова знову смикнулась, як від ляпасу. Хто б говорив! Чи не цей чинуша зі скромною зарплатою й нахабними діамантами на зап’ястках, який старанно й небезуспішно сунеться в парламент, не надто афішуючи, що його мати — хронічна алкоголічка, батько — кримінальник, а сам він не вилазить із венеричних хвороб? Хоча… кого це цікавить? Воістину, країна рівних можливостей — це залишилося незмінним. Чесним людям не місце нагорі — у них слабкі зуби й нігті. Мабуть, якась генетична мутація, і у зв’язку з нею надлишок чесності викликає в організмі нестачу кальцію. Сеньйор Мар’яно гірко посміхнувся. Він побачив свою батьківщину вільною де-юре, а де-факто… чи побачить взагалі? Так важко, а він уже старий… надто старий, хоч і бадьориться, як може. Діти, онуки — всі вони, звісно, продовжать його справу — цю справу, але лиш тому, що він так заповів. Вони зроблять усе належне, виконуючи його волю, та, Боже бережи, якась економічна криза — і першим, на чому заощадять, буде його фундація. І чи може він на них ображатися? Таке життя… Онуки… ні, про це краще не думати — надто боляче. Донька, Рита, так і не пробачила йому… Серце матері, що тут дивного? Він би міг переконати її, адже мав докази, але цього вона просто не винесла б. Так, він утратив її, але Рита — жива, і, слава Богу, має ще дітей… той був не єдиним сином. А в нього теж є команда, і це вже чимало. Є люди, яким він довіряє і які віддані — не йому особисто, ні, і не його грошам, хоч як дивно, а цим дітям — беззастережно. І вони не зрадять малюків навіть тоді, коли останнє, чим зможуть допомогти, буде особистий догляд за хворими. Є Дана і Любомир, є Ігор та Марні, Марко і Тамара. І Денис — звичайно, як він міг забути про Дена?! Роки… Щось кольнуло в серці, раптом стало важко дихати, на груди ніби лягла пудова брила. Ні, тільки не сьогодні! Не зараз, не тут! Помітивши, що з дідом щось не гаразд, підбігла онука гарненька, чорноброва. Підвела до нього схвильоване личко. Іванка. Він назвав її на честь мами, та в родині всі кличуть її якось інакше, а як — щось він ніяк не пригадає.
— Дідусю, що?
Стривожені карі очі зазирають прямо в душу. «Що, синочку? Де болить? Ходи до нені». Неймовірним зусиллям волі, від якого на чолі виступили великі краплі поту, пан Михайло опанував себе.
— Скажи матері, Іванко…
— Діду! — мала вередливо округлила губенята. Мала… а скільки ж їй? П’ятнадцять, ні… Шістнадцять. Точно. Не така вже й мала. Її прабаба в ці літа носила вже другу дитину.
— Я — Хуаніта. Скільки разів казати?
— Іванко, — з притиском повторив дід, напружено пригадуючи ім’я невістки, — попроси… Урсулу, щоб відвезла мене додому. Я не залишуся на аукціон. Я… щось мені недобре.
«Ходи до мене, синку. Я поцілую — і все мине».
Глава 1
1988 рік
— Мамо, ти не повіриш, — Дана зірвала з плеча важку, набиту книжками шкільну сумку, кинула її на підлогу і, сяючи зеленими очима, швидко перетнула крихітний передпокій та штовхнула кухонні двері, — я посіла перше місце на міській математичній олімпіаді! Кляте перше місце! Інтеграл заявив, що в мене мозок, як калькулятор і що я… О, чорт!
За столом розміром із шахівницю сиділа ще зовсім молода, пишних форм білявка. Її кругленьке, гарненьке личко ледь помітно змінилося від звуків дзвінкого юного голосу — по ньому пробігли легенькі брижі, подібні до тих, що утворюються на поверхні озера від легкого вітерцю, а в сірих, туманних очах відбилося легке роздратування.
«О ні, тільки не це! Не зараз! Знову…»
— Твоєї мами немає вдома, — нетерпляче зронила жінка і, звертаючись до чоловіка навпроти — Дана бачила його лише зі спини, — пояснила: — Це моя небога.
Спина, обтягнута чорним, блискучим від потертості піджаком, володіла напрочуд неприємним, деренчливим та писклявим фальцетом, яким і відповіла:
— Он як?
А потім озирнулася, і з’ясувалося, що й лице — чи, ліпше сказати, писок у неї блищить, як і костюм — масно та неохайно. Обмацавши Дану нахабним поглядом, дядько
