Бруно Ферреро - Це знає тільки вітер

- ???.

- Ти дихаєш. Маєш ніжну теплу шкіру. В тобі б’ється серце. Ти бачиш. Чуєш. Бігаєш. Їси. Співаєш. Думаєш. Смієшся. Любиш. Плачеш …

- Так ? І це чудо ?

Був собі горобець, життя його – безнастанні клопоти і переживання.

Ще в яйці журився: «Чи вдасться мені щасливо вибратись з такої твердої шкарлупи? Чи не випаду я з гнізда? Чи мої батьки зможуть мене вигодувати?»

Щойно впорався я з цими турботами, як голову осіли нові. Перед першим польотом горобець знову бідкався: «Чи втримають мене мої крила? А якщо я розіб’юся ?.. Хто мене позбирає?»

Уже впевнено літаючи, горобець далі почав переживати: «Чи знайду пару, чи поталанить мені з горобчихою? Чи впораюся з будуванням гнізда?»

Владнавши і ці проблеми, але турботи не припиняли його непокоїти: «Чи вилупляться в мене пташенята? А якщо зламається гілка – загине вся моя сім’я? А якщо сокіл украде моїх писклят? І взагалі, чи зможу я їх вигодувати?»

Коли вилупилися здорові веселі й гарненькі горобчики і вже почали тріпотіти крильцями, горобець знову за своє: «Чи вистачить їм їжі? Чи вдасться втекти від котів та інших розбійників?»

Одного дня під деревом зупинився Ісус. Вказав пальцем на горобця і промовив: «Подивіться на птахів небесних: не сіють і не жнуть…а Отець Небесний годує їх!» Аж тоді горобець зрозумів, що йому нічого в житті не бракувало. На жаль, раніше він цього не усвідомлював.

Один мандрівник, ідучи селом, побачив під деревом людину з мотузкою в руці. Чоловік обв’язав себе на поясі одним кінцем, а другий – намагався закинути на міцну грубу гіляку.

- Чоловіче, ти що надумав робити? – запитав мандрівник.

- Хочу повіситись, - відповів той.

- Отак? – здивувався перехожий. – Та ж мотузку зав’язують на шиї.

- Я вже пробував, - відповів чоловік, - але боюся, що задушуся.

Багато людей хоче зробити щось величне, важливе і вирішальне. Але бракує відваги прийняти пов’язані з цим наслідки.

Кожне рішення, а передовсім те велике, важливе і остаточне, тягне за собою наслідки Життєва мудрість саме в тому і полягає, щоб усвідомлювати наслідки наших учинків.

Жив на світі дуже бідний чоловік. Він твердо вірив у св. Миколая і палко до нього молився. Врешті-решт святий вирішив зустрітися з тим чоловіком і одного дня зійшов з неба.

Прибувши в дім бідняка і побачивши його злидні, св.. Миколай вирішив йому допомогти.

Він доторкнувся пальцем каменя біля порогу, і той одразу ж перетворився на золото.

- Тобі треба золота? – запитав святий у бідняка.

Той низько вклонився і відповів:

- Ні пане, воно мені не потрібне.

Миколай поглянув на нього з радістю і сказав:

- О, мій сину, ти мене дуже втішив. Тепер я вже не маю сумніву, що ти йдеш доброю дорогою і наближаєшся до досконалости.

Чоловік додав:

- Правду кажучи, мені потрібен лише твій палець.

Бог віддав нам себе уповні. То не вимагаймо від Нього якихось чуд. Навіщо?

Семирічний Максиміліян, сердитий, з руками в кишенях, вийшов з уроку релігії. Поводячи плечима, зневажливо пробурчав: «Тільки про одне говорять: Бог, Бог, Бог … Чому не розкажуть про щось цікаве? Про футбол чи рок-групи?»

«Почуй мене, Господи!

Мені розповідали, що Тебе нема, а я, дурень повірив у це.

Але одного вечора,

Як би крізь дірку в старому решеті,

Я побачив небо.

І раптом зрозумів,

Що мені збрехали.

Коли б я завдав собі трохи труду,

Щоб придивитися до того, що Ти створив,

То зрозумів би одразу,

Що ті, які мене навчали, робили все,

Аби не сказати мені, що кіт – це кіт.

І ось – хіба не дивина? – я мусив

Опинитися у цьому пеклі,

Щоб знайти час подивитися в Твоє лице!

Я люблю Тебе безмежно …

І хочу , щоб Ти знав.

Зараз почнеться страшна битва.

Хто знає, може ввечері

Я вже буду в Тебе.

Ми не були аж такими великими друзями,

Тому й тривожно мені, мій Боже, -

Чекатимеш Ти мені біля дверей чи ні.

Подивись: я плачу!

Я зовсім розкис!

О, якби я пізнав Тебе раніше …

Вже йду! Мушу йти.

Чи не парадокс: