Остап Дроздів - №2

недокуплене канцелярське причандалля, відсутність трьох підручників — очікування першовересня ще більше натягувало тятиву десь унизу живота, вона холодною, крижаною грудкою вистуджувала моє останнє літо без своєї країни. Я й не знав, що я її не мав.

— Не зрозумів, — завмер я біля кінескопа і мимоволі окреслив стан мільйонів своїх співвітчизників на десятки років уперед.

Я дійсно не міг зрозуміти, чому цей день за тиждень до осені мав означати щось кардинальне. Якщо сьогодні народилася моя країна, то чим було все те, в чому я жив донині? Я відчув себе обманутим. Мені здалося, що з-під моїх 12-річних ніг вибили ґрунт, і я повис у невагомості без назви. Я відчув себе переношеним немовлям, весь у висохлому слизі, з непропорційно перезрілим черепом без відповідей на питання: «І що тепер?».

— І що тепер? — на це запитання ніхто навіть не відреагував.

Цей день, який почався з оплесків у туалеті, ліквідував мою систему орієнтацій у часі. Моє дитинство текло поза часом. Позачасся було моїм найвищим благом, на вершину якого я вже ніколи не зійду. Я жив поза часом, незграбно розбиваючи його на умовні відтинки між протяжним «Їсти-и-и-и!» і «До ха-а-ти-и-и!». Час мене не знав, він на мене не зважав, він мене не обкрадав, він, я підозрюю, мене навіть поважав, тому що був для мене сакральною відсутністю. Я жив у лінійному векторі росту, а не старіння, фізіологічного розвитку, а не реалізації, і я був затятим марнотратником, а час обожнює саме таких. Час вибачив мені навіть те, що з часом я починав його заокруглювати в дугу, від чого мій малий невинний світ почав ділитися на цикли-фази від школи до школи, від чверті до чверті, від контрольної до контрольної, від вересня до червня. Лінія мого часу розбухла до ідеального кола, і воно постійно мене повертало до вже пройденої точки на цій сферичній ігровій дошці. Тож коли ця рівновимірна циклічність почала мені набридати, я перетворив коло на яйцеподібний овал. Так завжди стається, коли ти злишся на те, що нецікаве чомусь затягується і є довшим від цікавого. Мій овал неоковирно перевертався через голову і трощив усі мої уявлення про справедливість. Я поволі прощався з безвідповідальною тратою того, чого в тебе нема і чого ти не відчуваєш. Я втратив блаженний стан позачасся.

Відсутність часу співпала в мене з відсутністю країни. Я почувався щасливим, коли не знав свого громадянства. Я знав, що моя країна зоветься Україна, а держава — СРСР. І це мене влаштовувало, тому що жив я у країні, а не державі. Мені подобалася ця шизофренічна розщепленість, яка рятувала від зайвих запитань на тему, чому країна в нас шикарна, а держава — зло. В кінці серпня, коли я вийшов із туалету, сталося непоправне: моя країна почала називатися так само, як і держава, і я відчув, як за мною клацнули дверцята клітки. Поява одержавленої країни започаткувала новий час, і це було неприємно. Мене охопив нестерпний сором за прожиті 12 років без назви, без ідеї, без заголовка, без часу.

Сором — це душевний енурез, ти його не контролюєш, він є твоєю несвідомою помстою за невротичну атмосферу навкруги, створену не тобою. Кілька останніх днів ми аж до ночі дивилися на виступи гекачепістів, це було бездарно й нудно. Зі старого часу я виніс разючу відразу до високих державних діячів та інших старих пердунів, які в моєму телевізорі виглядали напівмертвими манекенами, у квадратних піджаках, із зачесаним назад бюрократичним волоссям, у грубих окулярах, зі скляним поглядом, спітнілі, з крупними порами на шкірі обличчя, вони щось верзли нудно, затягнуто, довго й монотонно, вони безцеремонно крали мій час, заповнювали своєю передсмертною в’ялістю весь ефір, і я ніяк не міг збагнути, як таке безталанне видовище може бути настільки важливим.

Для мене зникло поняття «вчора». Того серпневого вечора не існувало вчора й позавчора. Я відчув, що існує лише завтра й попереду. Я захлинався ейфорією від абсолютного заперечення минулого, навіть не заперечення — а скасування. Відлік нового часу ввійшов у моє життя разом із моєю країною, і це нагадувало новорічну ніч у сам розпал паркого літа, бракувало лише голубого огонька і конфеті. Скасування минулого було хорошою винагородою за пристосування до нього. Я наївно вірив, що час теж сам себе скасував. Якби минуле мало матеріальний вираз, я його спалив би того ж вечора. Це було би чудове самоспалення.

А ось мої студенти — з покоління нового часу, де вже існує їхня країна як даність, як непорушна об’єктивність, як дощ за вікном, як захищений секс, як державний вихідний наприкінці серпня. Вони виростали в уже атрибутивному часі, посеред клейнод, стягів і гербів, вони набували громадянства вже в момент свого зачаття, а не в 12 років. Вони не мали потреби виривати себе з пітьми скасованого минулого, відтятого історичним збігом обставин. Вони не святкували мить народження своєї країни. І я їм заздрю. Я теж хотів би не мати історії ДО, яку не довелося б переосмислювати так засадниче. У них немає віджитої історії ДО своєї країни, тому їм легше її цуратися. Над ними не височіє страх бездержавності, тому вони лабільніші до пересування світом без жодних зобов’язань. Їхнє тіло прагне найвищого комфорту, їхній час вимагає вчасності, їхні мрії є напрочуд тактильними й оречевленими, і мені з ними значно простіше, ніж було з радянськими однокласниками, які слину пускали, побачивши яскравий фантик.

— Я не можу отак просто покинути своє робоче місце, — моя відповідь ніколи не потрапить у їхні серця.

— Ви маєте на увазі свою роботу, через яку не можете виїхати за кордон?

Я ж казав, вони не розуміють.

— Тут справа не в місці праці. Життя в моїй країні— це робота для мене. Я дослідник дна. Я пишу хроніки регресу, мені це подобається. Скажу вам по секрету, — на цих словах вони зазвичай підпирають голівки долонею в очікуванні чергової story, — мене завжди вабила естетика занепаду, естетика загнивання. Чорнобильська зона для мене красивіша від скансена просто неба, де білі лебеді й підстрижені самшити. Розпад і деконструкція особисто для мене завжди були тими енергіями, які додавали життя. Всі помилки найкраще видно саме на етапі загнивання. Тоді все виходить назовні і смердить. Ліниві відвертаються, затуляються й відводять очі, а розумні мусять це дослідити, інакше ліниві заснують нову реальність із тих самих мікробів, які зруйнували попередню. У суспільних процесах краса невдач є абсолютною. Я бачу, як міліє мій народ, як дрібнішають