Малгожата Гутовська-Адамчик - 220 маршрутів

Сповнений оптимізму, він був готовий любити школу навіть цього найважчого для всіх учнів дня.

Затятий вираз обличчя Міколая не проскочив повз увагу друзів. Зосереджено відпрацьовуючи бексайд кікфліп із чотирьох сходинок, він ні словом не обмовився про новий клас. Але сюди приходять не язиками плескати. Усі стрибали з перемінним успіхом, розтирали побиті коліна й пили воду, не надто розбалакуючи. Хоч була майже п’ята, сонце продовжувало нещадно шкварити. Спітнілий і брудний, Міколай присів на бордюр. Маріушеві теж було невесело. Він хотів поговорити, бо хоч і лишився в старій школі, краще від цього не почувався.

— Вони розбили наш клас, прикинь? — почав він без вступу.

— Тобто?! — здивувався Міколай.

— Сам не розумію. Чим погано було, якби ми всі лишилися разом? — Маріуш похитав головою і сплюнув на землю. — Довбана бурса, знову те саме!

Вони замовкли, бо чи не вперше усвідомили невідворотність втрати.

«Просто супер! Тепер мені навіть повернутися нікуди!» — похмуро міркував Міколай. Подумки він уже виношував план розжалобити батьків і повернутися до старої школи. Не знав ще, як, та ладен був на все й готувався пообіцяти будь-які поступки: щоранку застеляти ліжко, завжди виносити сміття, і навіть — нехай! — купувати булки на сніданок. Рано чи пізно все б і так повернулося у звичну колію. Так було завжди.

— То що — нашого класу вже немає? — промовив він уголос, бо й досі не міг у це повірити. — Я думав, що замість шостого «А» просто зроблять перший «А»[2].

— Я теж так думав! — буркнув Маріуш і відійшов, зі злості стусонувши ногою бляшанку з-під кока-коли.

Міколаєві раптом стало дуже самотньо. Він утупився в носки черевиків, розглядаючи гуму, що починала відклеюватися, і розтріпані шви. Урешті встав і пішов за Маріушем. Сходинки — перша, друга, третя, четверта. Зупинився і байдуже подивився вниз. Закусив губу. «Це все не має сенсу», — подумав він. Чотири чи сорок — зараз йому було все одно. Він розігнав дошку й скочив.

Це стало черговим падінням. Він пережив їх уже із сотню і якось йому ніколи нічого не було. Навіть не надто боляче. Усі падали, це норма. Поболить і минеться. Та глянувши на руку, Малий пополотнів. Права кисть, якою він підсвідомо намагався амортизувати удар, була неприродно викривлена. Виглядала, наче її вирізьбив якийсь скульптор-авангардист, якого не цікавила анатомічна точність. Тут Міколай запанікував і, не думаючи про друзів, заверещав. Замотав зап’ясток краєм футболки й рвонув додому. Маріуш схопив його скейт і побіг слідом.

Мати почула в коридорі жахливий синів крик ще до того, як пролунав дзвоник. У горлі пересохло. Сповнена найгірших передчуттів, вона відчинила двері.

— Я зламав руку! — прохрипів Міколай не своїм голосом. — Я руку зламав!

Він був брудний, спітнілий, зап’ясток не розмотував, позаяк боявся на нього глянути. Йоланта Вербицька намагалася взяти себе в руки.

— Так, спокійно. Сядь. Зараз поїдемо до травматології. Господи, де поділася газета?

Міколай, не перестаючи ревти, розгублено стояв у передпокої, мати хаотично бігала по квартирі в пошуках останнього номера «Виборчої».

— Дай мені попити! — нетерпляче вигукнув він.

Вона налила йому коли, а собі — води.

— Як це сталося?

— Я не знаю. Я впав. Не пам’ятаю.

— Мені недобре. Перепрошую! — мати вибігла з кухні, а він зосередився на хмарах за вікном. Його заполонив страх, що якщо він відпустить зламану руку, вона розсиплеться на друзки й ніхто ніколи вже не зможе скласти її докупи.

Наближалася восьма. У коридорі на шостому поверсі лікарні на вулиці Шасерів було повно людей з різноманітними переломами. Одні йшли нормально, інші шкутильгали, хтось стрибав на одній нозі, ще когось везли на візку. Усі в тому вигляді, як їх спіткало нещастя: брудні, часто в подертому одязі, неприємно здивовані, із гримасою болю, не вірячи, що це сталося саме з ними. Усі без винятку опинялися в прийомній навпроти гіпсувальної, щоб після побіжного огляду спуститися поверхом нижче, де їм робили рентген. Міколай трохи дивувався, що йому майже не боляче. Перший шок пройшов. Він опинився в потрібному місці. Білі халати лікарів діяли на нього заспокійливо.

«То оце і є перелом? — думав він. — Нічого особливого». Та про всяк випадок на руку не дивився, а коли вкладав її для знімка, не дав себе торкнутися.

Коли вони повторно відсиділи чергу й увійшли до гіпсувальної зі знімком, лікар досить довго розглядав плівку. А потім безбарвним голосом сказав:

— Епіфізеоліз зап’ястка.

Це прозвучало досить нейтрально, і Міколай навіть почав із цікавістю розглядати кабінет.

— Але що це власне означає? — спитала мати.

— Це означає, друже, — лікар звернувся до Міколая, — що треба якось зібрати тебе докупи, еге ж?

— Ну, та.

— Коли ти востаннє їв?

— Учора? — пригадав Міколай.

— Як це «вчора»? — Йоланта Вербицька не приховувала здивування. Для неї це була особиста образа. — Учора?!

— Це добре, — зрадів ортопед.

— І тільки пив.

— Коли?

— Та навіть зараз у коридорі.

— Біда. Тоді доведеться кілька годин зачекати.

— На що? — Йоланта Вербицька не розуміла сенсу в обміні цими гастрономічними подробицями.

— Хлопець лишається в лікарні. Поверніться, будь ласка, до реєстратури, заведіть карточку,