Алан Дін Фостер - Чужий

як Паркер виділявся балакучістю та мінливою вдачею. Останній міг годинами нарікати через несправність якогось із мікрочипів, клянучи весь родовід цієї мікросхеми аж до ґрунту, в якому вперше було видобуто рідкісні копалини для її виробництва, у той час як Бретт спокійно міг зазначити: «Добре». У нього одне слово було більше, аніж просто вираз думки: завдяки цьому слову він самостверджувався. Для Бретта мовчання було формою спілкування, а балакучість він розцінював як щось ненормальне.

Нарешті, про Еша. Він був науковим співробітником, але його сни були смішними не через це. Вірніше, дивними, але зовсім не кумедними. Сни Еша були найбільш раціональними серед членів екіпажу. Вони найточніше передавали його сутність під час неспання. В них не було жодних ілюзій.

Тут немає нічого дивного, якщо знати Еша. Але ніхто з його шести напарників його не знав добре. Натомість сам Еш добре розбирався в собі. Він одразу міг сказати, чому ніколи б не став професійним сновидцем, якби йому поставили таке питання. Втім, нікому це в голову не приходило незважаючи на те, що Еш найбільше з усіх захоплювався питаннями професійного творення снів.

Геть забув про кота. Його звали Джонс. Звичайнісінький домашній, вірніше, корабельний кіт. Джонс був великим жовто-рижим котярою незрозумілого походження. Він завжди тримався незалежно. Джонс давно призвичаївся до мінливостей космічних польотів та особливостей астронавтів. Він також занурився в анабіоз. Йому снилися прості сни про теплі та темні місця й мишей, на яких діє сила тяжіння.

Серед усіх сплячих на борту він був єдиною задоволеною істотою, хоча невинним його важко було назвати.

Дивно, що жоден із членів екіпажу не був кваліфікованим сновидцем: адже в кожного з них було набагато більше часу, щоб спати, аніж в багатьох професіоналів цієї справи, незважаючи на сповільнення сну завдяки анабіозу. Необхідність зробила сон їх основним заняттям. У відкритому космосі немає що робити, окрім як спати та мріяти в морозильних камерах. Можливо, вони всі залишаться любителями, хоч завдяки досвіду й досить компетентними.

Їх було семеро. Вони спокійно спали, а їхній корабель «Ностромо» летів у пошуках жахіть.

«Ностромо» був єдиним, хто залишався при пам’яті. Зорельоту не потрібен був сон, як і консервувальна дія морозильних камер. Якщо він і впадав у подібний стан, то це було ненадовго, і зореліт швидко вмикався знову. Він працював, захищаючи своїх підопічних від смерті, що завжди чатувала напоготів за один крок від анабіозу, точнісінько як величезна сіра акула за човном у відкритому морі.

Безперервну механічну пильність «Ностромо» можна було помітити повсюдно в тиші корабля, зокрема, у м’якому гудінні й миготінні лампочок, які були проявом чутливості приладів. Вони проникали в кожен куточок корабля, щоб перевірити кожну схему та конструкцію. Зовні теж були сенсори, які моніторили пульсацію космосу й попереджали про електромагнітні аномалії.

Одна частка «мозку» «Ностромо», зокрема, займалася аналізом таких аномалій. Він чітко фіксував їх, знаходив нестандартні явища, досліджував результати аналізу та приймав рішення. Прилади прокидалися зі стану спокою, а недіючі схеми знову починали контролювати потік електронів. Після прийняття рішення починали миготіти сотні яскравих лампочок — ознаки життя, які пробуджували механічне дихання.

Ось раптом почувся виразний звуковий сигнал, хоча до цього можна було почути лише приглушений звук якогось штучного тамбурина[2]. Давно цього не траплялося на «Ностромо». Це означало якусь рідкісну подію.

Серед розмаїтого цокання та спалахів приладів, що «перегукувалися» один з одним, на кораблі поступово почав оживати особливий відсік із металевими стінами, де лежало семеро коконів, вкриті білосніжним металом і пластиком.

У відсіку почувся новий звук. Це був вихлоп, який наповнював приміщення очищеним повітрям, придатним для дихання. Люди добровільно погодилися на підпорядковане становище, довіривши бляшаним божкам на кшталт «Ностромо» постачати їм кисень, коли в них не було змоги робити це самостійно.

Сенсори напівчутливої електроніки випробували нове повітря і визнали його задовільним для підтримання життя в таких уразливих людських повністю біологічних організмах. Миготіли ще якісь лампочки, і встановлювалося з’єднання між якимись механізмами. Без якихось урочистих фанфар семеро коконів розкрилися, і гусенеподібні фігури людей ніби знову народжувалися на світ Божий.

Після пробудження семеро членів екіпажу «Ностромо» виглядали ще безпорадніше, аніж під час гіперсну. По-перше, вони були мокрі як хлющ: через консервант, який заповнював і обволікав їхні тіла. Неприємно почуватися в чомусь слизькому, незважаючи, що то аналептик. По-друге, вони були голі, а рідина — поганий замінник штучній шкірі під назвою одяг, яка робить людей стрункішими та рельєфнішими.

— Господи, — пробурмотіла Ламберт, з огидою стираючи рідину з плечей та боків. — Яка холодрига!

Вона вилізла з подоби труни, котра, утім, зберігала їй живе, а не мертве тіло, і незграбно посунула до сусіднього відділення, де за допомогою рушника, який вона там знайшла, продовжила витирати ноги від прозорої липкої субстанції.

— Чому «Матір» не прогріє корабель перед тим, як вивести нас із анабіозу?

Ламберт підвелася, намагаючись згадати, де ж її одяг.

— Ти чудово знаєш чому, — Паркер теж напружено працював над своїм липким тілом, і йому було не до оголеної фігури штурмана. — Такою є політика Компанії. Збереження енергії, вірніше, коштів Компанії. Навіщо витрачати зайву енергію на підігрів морозильної камери, якщо це можна зробити в останню мить? Окрім того, після гіперсну завжди холодно. Ти ж знаєш, що через замороження температура тіла падає.

— Знаю, але це не рятує від холоду, — пробурмотіла Ламберт, знаючи, що Паркер має рацію, але не бажала цього визнавати, бо інженер її не цікавив.

«Чорт забирай, — думала вона, спостерігаючи за гусячою шкірою на передпліччі. — Хоч би трішечки тепла».

Даллас витер останні краплі консерванту, намагаючись не дивитись на те, що помітив лише він. Даллас помітив цю річ ще до того, як виліз із морозильної камери. Корабель усе так підлаштував.

— Робота всіх нас швидко зігріє.

Ламберт пробурмотіла у відповідь щось невиразне.

— Усім зайняти свої місця. Сподіваюся, ви не забули, за що вам платять. Прокинувшись, усі ми повинні забути про свої проблеми.

Ніхто не посміхнувся і навіть не прокоментував цю репліку. Паркер подивився на Бретта. Той досі сидів у своїй морозильній камері.

— Доброго ранку. Ти все ще з нами?

— Еге ж.

— Отже, нам пощастило. — озвалася Ріплі. Вона потягнулась, її рухи були порівняно більш граційними, аніж у інших. — Добре, що наш головний балакун залишився таким же говірким.

Бретт посміхнувся й нічого не відповів. Він був не більш комунікабельним, аніж машини, які він обслуговував, якщо не менше. Увесь екіпаж із семи учасників глузував із цього.