Василь Павлович Бережний - Лабіринт

створилось те сприятливе середовище, в якому спонтанно виникли живі клітини. Ніякої однієї праклітини не було, в бурхливому процесі Життя вони конденсувались мільярдами і — одночасно… Втім, цю теорію ти знаєш. Я хочу звернути твою увагу ще на один аспект… Різноманіття живих форм. Життєва енергія так і бурунить, втілюється то в рослину, то в тварину, комаху, птаха, то в мислячу істоту. Але подумай: якби цей процес був стихійним, то число живих форм було б нескінченне, і Природа являла б собою конгломерат випадковостей. Форми живих тіл ніколи б не повторювались, а, розпадаючись, давали б усе інакші й інакші конфігурації. Не було б видів. Насправді ж різноманіття живого кінечне, і розвивається воно згідно Закону Інформації, тобто — спадковості. — Він передихнув, облизав пошерхлі губи. — У мене таке враження, що хтось засіяв нашу планету, може, ті, що завершили свій життєвий цикл, — мислячі з іншої зоряної спіралі. Я над цим довго міркував… Засіяли… Передали нам естафету Життя…

Таким натхненним Соул його ще не бачила.

Говорив жестикулюючи, піднесено, швидко, ледве встигаючи за плином думок; наукові гіпотези розцвічував художніми образами, вдавався до метафор. В її уяві поставали картини інших просторів, інших часів… Ті мислячі не підкорилися обставинам, перекинули міст через океани років і… відродилися для нового життя!

— То, може, ми… і є вони? — прошепотіла Соул, вражена здогадом. — Інколи мені здається, тату, що я вже була…

— Я теж фіксував це відчуття. І не один раз. Може, це залишкова пам’ять? Як би там не було, але я переконаний, що існує всезагальна єдність Життя. У масштабах Всесвіту. Виноградна лоза оповиває Галактики…

Болісна гримаса з’явилась на обличчі дівчини, але тут же й зникла.

— Яка ж… конкретна програма?

— Оце діло. Я так і сподівався, молодчина. — В його очах з’явився теплий усміх, а в словах забриніла ніжність. — Коротко щодо програми. Ви у своєму науковому осередку методами генної інженерії створюєте таку структуру генетичного коду, яку можна буде вкоренити в анаеробні[1] бактерії. В тому коді мусите зашифрувати все живе… А я тим часом через Головне Наукове Товариство добиватимусь створення апаратів для доставки тих організмів у Далекий Космос… Сама розумієш, це не прості контейнери.

— Та інженери справляться… А от універсальний код…

— Стривай. Теоретично такий генетичний код можливий?

Повагавшись, Соул ствердно хитнула головою:

— Теоретично — так.

— Ну от і працюйте. Колектив у вас великий, дружний, завзятих дослідників та експериментаторів не бракує, то чого ж… Потрібні будуть додаткові кошти — звертайтеся, асигнуємо. Я тільки хотів би, щоб наслідки досліджень зосереджувались у твоїх руках. І ніяких розголошень, оскільки не виключена можливість ексцесів…

— Маєте на увазі Чорну Троянду?

— Авжеж.

Соул тяжко зітхнула, нервово закрила очі долонями і, не стримавшись, заплакала. Щемкий жаль до себе раптом переповнив їй серце. Усе ж пропало, полетіло шкереберть: її мрія про сім’ю, звичайні життєві радощі… Все, все розвіялось, як міраж…

— Що з тобою? — Батько прихилився до неї, обняв за плечі. — Ти нічого не втратила — чого ж так побиватися? Навпаки, твоє життя набуває он якого сенсу! Мислячі не зникнуть, чуєш? Ми відродимося під іншим Сонцем…

Знову й знову батько розповідав їй про перспективу, про Всесвіт як безконечну інформаційну систему, ще і ще раз науково обґрунтовував свою ідею естафети Життя.

— Все це — красиві слова… — схлипуючи проказала Соул. — А насправді — що ми можемо? Комахи… Ми — слабосилі комахи…

— Отакої! — почав сердитись батько. — Життя — це боротьба. І затям: нема в природі більшої сили, ніж мислячі!

— Абстракції, ілюзії.

Старий спохмурнів, аж вуса йому відстовбурчились. Ніякої логіки в доччиному мисленні! Щойно їй ніби все було ясно — і на тобі, майже істеричний протест…

— Послухай, доню, ти молода, сповнена сил, а що ж я повинен казати па схилі своїх літ? Уже давно мені перевалило за сто. Я охоче лягаю і з великим трудом устаю з ліжка… Скажеш, я своє вже прожив. Нехай і прожив. То навіщо ж мені впрягатись у тяжку роботу? Навіщо мені це напруження? Гадаєш, я не хочу спочинку?

Соул витерла хусточкою очі, тихо сказала:

— Пробачте, тату… Для мене це як грім з ясного неба.

— Заспокойся, не треба так розчулюватись. Учися керувати погодою своєї душі. Тут, певне, нам допоможе філософський підхід. Зневіра, песимізм — надто ядучий дим. Розжени його, і ти відчуєш насолоду весен і літ, осенів і зим свого життя. Нерозумно протиставляти себе Природі, важливо усвідомити: ми — учасники великого процесу Буття. Учасники — розумієш?

— Це я розумію… — Соул зітхнула. — Тільки от сам процес уривається…

— Треба мислити, дочко, ширшими масштабами. У Всесвіті процес розвитку живого ніколи не згасне. Ти скажеш: а звідки ви знаєте? Я відповім — інтуїція. Поки що інтуїція. А звідси й переконання: якщо ми пошлемо у час і простір інформацію про себе і всі живі форми нашої біосфери, — вона передасть естафету Життя. Код! Звістку в Майбуття можна послати лише в зашифрованому вигляді, не інакше. Ось