Ганс Христіан Андерсен - Соловей

тисяч золотих ламп. Найрозкішніші квіти, на яких висіли дзвіночки, поставили у коридорах. Від біганини та протягів всі дзвіночки дзвеніли так, що не можна було почути власних слів.
Посередині великого залу, де сидів імператор, поставили золоту жердину, на якій мав сидіти соловей. Всенький двір був тут, і навіть маленька дівчинка мала дозвіл стояти за дверима, тому що їй тепер дано —було титул "дійсної придворної куховарки". Всі були в найкращих вбраннях, і всі дивились на маленьку сіру пташку, якій імператор кивнув головою.
Соловей заспівав так чудово, що на очах імператора виступили сльози, сльози покотились по обличчю. Тоді соловей заспівав ще чарівніше, аж серце стискалось від його пісні.
Імператор був такий задоволений, що наказав почепити соловейкові на шию свій золотий черевик. Але соловей тільки подякував: уже він одержав досить нагороди,
— Я бачив сльози на очах імператора, для мене це найдорожчий скарб. Я вже досить нагороджений!
І він знову заспівав на весь палац своїм солодким чудовим голосом.
— Це наймиліше кокетство, яке можна уявити! — казали дами навколо і набрали води в рот, щоб у горлі переливалось, коли вони розмовлятимуть. Вони гадали, що тоді стануть схожими на солов'я. Навіть лакеї і покоївки дали зрозуміти, що вони дуже задоволені, а це ж багато значить! Відомо, що найважче догодити саме їм. Так, соловей мав, без сумніву, великий успіх.
Він мусив лишитися при дворі. Він мав власну клітку і право вилітати двічі вдень і один раз уночі. Разом з цим він одержав дванадцять слуг, які тримали шовкову стьожку, міцно прив'язану до його ноги. Тому він не мав ніякої втіхи від таких прогулянок.
Ціле місто говорило про надзвичайну пташку, і коли зустрічалося двоє, то перший не міг сказати нічого іншого, крім "соло", а другий відповісти "вей". Вони зітхали і розуміли один одного.
Одинадцять крамарів назвали своїх синів на честь солов'я Солов'ями, але жоден з них не мав навіть натяку на голос.
Одного разу імператор одержав великий пакунок, на якому було написано: "Соловей".
— От маємо нову книгу про нашу знамениту пташку! — сказав імператор.
Але це була не книга, а маленький вигадливий виріб, що лежав у коробочці,— штучний соловей, дуже схожий на живого, але весь обсипаний діамантами, рубінами та сапфірами.
Як тільки заводили штучну пташку, вона починала співати одну з мелодій, які співав справжній соловей, причому поводила хвостиком вгору та вниз і виблискувала сріблом та золотом. На шиї в неї висіла маленька стьожка, на якій було написано: "Соловей імператора японського жалюгідний, порівнюючи з солов'єм імператора китайського".
— Чудово! — казали всі, а той, хто приніс пташку, одержав відразу титул "імператорського головного постачальника солов'їв".
— Тепер нехай вони заспівають удвох. Який це буде дует!
Вони мусили співати разом, але добре не виходило, бо справжній соловей співав, як сам хотів, а штучний — як заведена шарманка.
— Це не його вина,— сказав капельмейстер,— окремо він бездоганно тримає такт і співає цілком за моєю школою.
Тоді штучний соловей мусив проспівати один. Він мав такий же успіх, як і справжній, але штучний виглядав далеко миліше, він блищав, як обручка або брошка.
Тридцять три рази проспівав він одну й ту ж мелодію і не втомився. Його прослухали б з охотою ще раз, але імператор висловив бажання, щоб живий соловей теж проспівав що-небудь.
Але де ж він подівся? Ніхто не помітив, як він випурхнув у відчинене вікно і полетів до свого зеленого лісу.
— Що це значить?— мовив імператор. Всі придворні лаяли солов'я і називали його невдячною тварюкою. "Але ж краща пташка залишилась у нас",— казали вони, і штучна пташка мусила заспівати, і це вже тридцять четвертий раз всі слухали ту саму пісню. Проте вони ще не знали її напам'ять, бо мелодія була дуже складна. Придворний капельмейстер надзвичайно вихваляв пташку. Він навіть запевняв, що вона далеко краща за солов'я не тільки своїми прикрасами та розкішними діамантами, а також і внутрішніми якостями.
— Тому що, бачите, панове, і головне, ваша імператорська величність, ми не можемо передбачити, що саме заспіває справжній соловей, а в штучного все заздалегідь відомо.
Можна навіть пояснити, чому він співає, можна розібрати його і показати всю будову всередині — плід людського розуму, побачити, як розташовані валики, як вони працюють і як діють один за одним.
— І ми тієї ж думки! — сказали всі, і капельмейстер дістав дозвіл наступної неділі показати пташку народові.
— Хай і народ також послухає! — наказав імператор.
Народ послухав і був такий задоволений, ніби аж сп'янів від чаю: а це ж зовсім по-китайськи! Всі вигукували "о!" і підіймали вказівний палець вгору, похитуючи головами.
А все ж таки бідні рибалки, що чули справжнього солов'я, казали:
— Звучить добре і схоже, та чогось не вистачає, а чого — ми й самі не знаємо.
Справжнього солов'я оголосили вигнаним за межі держави.
Штучному солов'ю відвели місце на шовковій подушці коло самого ліжка імператора. Всі подарунки, одержані ним, золото і дорогоцінні камені лежали навколо, і соловей дістав титул "співця імператорського нічного столика" і був записаний за рангом номер перший з лівого боку, тому що імператор вважав за важливіший той бік, де серце, а серце навіть у імператорів також з лівого боку. А капельмейстер написав твір на двадцять п'ять томів про штучного солов'я. Це були товстенні книги, в них була сила мудрованих китайських слів, та всі запевняли, ніби прочитали і зрозуміли ці книги, а то б їх оголосили дурними й висікли.
Так минув цілий рік. Імператор, весь двір і навіть весь народ знали напам'ять кожну ноту із співу штучного солов'я. Але саме через це тепер він їм і подобався найдужче. Вони могли самі йому підспівувати.
Вуличні хлопчаки співали: "Цві-цві-цві... Тьох-тьох-тьох-тьох",— і імператор підспівував так само.
О, це насправді було чудово!
Та якось увечері, коли штучна пташка співала краще, ніж завжди, а імператор лежав у ліжку, слухаючи її, у неї щось зашипіло всередині — ш-ш-ш! Усі коліщатка закрутилися. Потім щось тріснуло — тррр! — і музика змовкла.
Імператор зіскочив вмить з ліжка і наказав покликати свого придворного медика. Але чим той міг тут допомогти? Тоді послали по годинникаря, і після довгих розпитів та оглядів він трохи привів пташку до ладу, але сказав, що з нею треба дуже обережно поводитись, бо валики стерлися, а встановити нові, щоб музика звучала, як колись, неможливо.
Це було велике горе! Тільки раз на рік дозволили заводити пташку, та й це було надто багато. Проте капельмейстер сказав коротку, але повну мудрованих слів промову і зазначив, що штучний соловей так само хороший, як і раніше; значить,