Надія Павлівна Гуменюк - Квіти на снігу

Знов цей запах свіжопобіленої хати, випраних рушників і солодкої розчини, з якої завтра мають вирости паски… Запах Чистого четверга. Він легенько лоскоче серце, ніби хтось молоденькою травинкою по ньому проводить. І раптом…

Хата аж здригнулася від ударів. У дворах завалували собаки. Хтось гидко вилаявся. Я кинувся до вікна. Дві чорні постаті, – одна висока, дебела, а друга коротша, миршава, – облиті мертвотно-білим місячним сяйвом, товклися біля порогу, як опівнічні примари. Але ж привиди не грюкають у двері. Ще кілька ударів ногами знадвору – і сосновий засув у сінях розлетівся вдрузки, а двері розчахнулися навстіж і гепнулися об стіну. Я зіскочив із ліжка й кинувся в сіни, але тато наздогнав мене, поквапливо згріб своїми шкарубкими долонями, затиснув під пахвою, заніс до кімнати й притиснув до подушки.

– Накрийся коцом і лежи мені! Хай тико побачу, що висуваєш носа! Розігнався тут поперед батька в пекло. Щось добре глупої ночі до хати не приб’ється – факт… А до злого… Що б воно там не було, що б ти не побачив – лежи й мовчи! – сказав якимось дерев’яніючим, ніби не своїм голосом.

Мама недавно заснула: цілий день поралася біля хати, чепурила її до Великодня, під пронизливим весняним вітром добілювала стіну на причілку, мало не до півночі розгладжувала рублем[1] і качалкою випрані рушники та сорочки, замішувала тісто. Тепер, нагло вирвана тим гуркотом і шарварком зі сну, вона ніяк не могла отямитися, уторопати, хто прийшов і що воно діється. Дивилася наполохано на дві смужки світла від кишенькових ліхтариків і зіпала ротом. А тато тремтячими руками вже засвічував лампу.

– Сідайте, людойки добрії! – Мама нарешті спохопилася, накинула на білу нічну сорочку зелену хустку-шальоху, куплену минулої неділі до свята й розвішену на жердці над куфером[2], показала гостям на лавку біля стіни. – Сідайте, щоб у нас старости сідали, бо ж маємо дівку.

– Дівку, кажеш? Нє, ми ниньки посватаємо хазяїна, – розв’язно засміявся вищий і тицьнув пальцем у тата. – Собирайся! Айн, цвай, драй – і ні секунди більше!

– Що це ви таке кажете? Куди збиратися? Ніч же! Господи! Може, вам свіжини? Ми позавчора кабанчика забили. Сідайте до столу, сідайте. Марійко, внеси-но туку[3]! І бутлика прихопи! – наказує мама сестрі.

– Бутлик – да. Бутлика ми прихопимо. Але на збори – ні секунди більше! Ворушись! – грубо штовхнув тата в плечі нижчий.

– Змилуйтесь! За що? – Мама падає на коліна й заломує руки. – Та він же ніколи мухи не зобидив! Він же такий… Та в селі всі потвердити можуть! Куди ж ви його?

– Много вопросов, гражданочка! Нєльзя бути такою любознатєльною. Як гласить народна мудрість, а ви ж прєдставітєльніца цього самого народу, любопитній Варварі носа відірвали! Так що бережіть свого носа! – знову регоче високий.

Нижчий відштовхує Марійку, яка підбігла до тата. Сестра падає на вищого, той хапає її за косу.

– Нєвєста, ти оглохла? Ниньки ми сватаємо твого папашу. А ти сиди й не рипайся! Поки що…

Я зірвався з ліжка, кинувся на нього. І від удару ногою в живіт відлетів до печі.

Двері жалібно скрипнули, ніби якийсь нічний птах раптом сполохано заквилив на порозі. Худорлявий, жилавий, трохи зігнутий вічною селянською роботою, тато вхопився за одвірок, різко повернувся на мій зойк, але не кинувся назад, тільки якось безпомічно глянув на мене.

– Бережи маму й Марійку!

Я бачив через відчинені двері, як він ішов до автомобіля, що великим чорним жуком-гробовиком причаївся за ворітьми й поблискував проти місяця залізним панциром – повільно, якоюсь старечою ходою, ніби раптом перетворився на згорбленого діда. «Воронок» сердито блимнув двома жовтими банькатими очима на розквашену дорогу, голосно чмихнув, роззявив пащу, проковтнув нашого тата, пирхнув на нас смердючим димом і, злившись із чорнотою ночі, покотився геть.

Того Великодня ми не скуштували ні шинки, ні ковбаски. Мама все повивозила до міста. Але це не допомогло. За два тижні її сповістили, що її чоловіка Прокопа Горнича разом з іншими арештованими «за пособничество местным бандитам отправили по месту назначения». Де саме те «место назначения» – ані слова.

Пособляв тато хіба буханцем хліба та куснем сала. До нас і справді часом навідувалися з лісу. Свої ж, сільські – сусід Василь Химин, Марійчин хрещений Йосип Чорненький, троюрідний мамин брат Олексій Мартинчук, який до війни разом із татом на заробітки їздив. Але про це жодна жива душа не відала. Не прийнято було в селі обговорювати таке. Хоча хто тоді не ділився бульбою чи хлібом з односельцями? Отож геть усіх можна було б вислати із Залісців туди, де Макар телят не пас. Причиною ж того нічного візиту було не так «пособничество», як хата наша – з жовтого брусу, під білою бляхою. Ми її три роки всією сім’єю ліпили, як ластівки гніздо.

Добре пам’ятаю той святвечір: мама, промовляючи традиційне «Дай нам Боже всім нового Різдва діждати у здоровлі та добрі…», додала, подивившись на покуть: «…і в своїй хаті». Ми жили тоді в старенькій хатині разом із бабусею, дідусем і татовим братом, тож мама не раз казала: нічого так не хотіла б, як нову хату – простору, зі світлицею, і щоб ґаночок зі східцями, і квіти під ґанком, і залізний півник на комині. Тоді, за святковим столом, тато промовчав, тільки якось пильно-пильно на свої руки подивився, ніби зважував, чи впораються вони, до