Андрій Легейда - Кіоск

дев’ята. Але… Знов те але… У Миколи чарки були меньші за ці та він, починаючи з четвертої, вже почав економити та недоливав кожному по третині… Тому його дванадцять, як тут дев’ять. Тож після цієї чарки я ще зможу самотужки дістатится хати. П» ю!…

І шо Ви думаєте. Я теж вважав себе логіком та мудрою людиною. До цього моменту. Адже прокинувшись наступного дня у невідомій оселі в іншому місті зрозумів, що мої розрахунки виявилися трохи хибними й та чарка була вже лишньою…

Антоніна Петрівна: Молодість молодість…. Я так інколи хотіла б скинути років двадцять-тридцять, та знову одягти свою найкрасивішу сукню, високі підбори й побігти на зустріч до свого коханого… Ех, Коля Коля…. Чи тоді вже був не Коля… Ні, якщо я бігла на підборах, то тоді в нашому місті ще був асфальт… Значить це був не Коля, а Вітя. Який же він був красень… Він завжди подавав мені руку, одягав на плечі свій піджак та шепотів на вухо усілякі приємні слова. Одного разу він подарував мені квіти й сказав, що його життя не має сенсу без моїх очей та чарівної усмішки… І ось, коли я накрила стіл, зробила зачіску й з нетерпінням чекала його у себе, до мене занесли якогось п» яного чоловіка та зі словами «Мамаша, приймайте..» вигрузили його на софу. Звичайно, побачивши це Вітя зник з мого життя й став передовим комбайнером… Дякую тобі Боже, що вирішив так, бо я з дитинства не могла терпіти усіляких передовиків та стаханівців… До речі, а ось тим бовдуром, якого поклали на мою софу, були не Ви?

Михайло Борисович: Я так швидко втік з того дому, що нічого не встиг запам’ятати… Ні обличчя хазяйки, ні меблі, ні, навіть, кольори гардин…

Антоніна Петрівна: Всі ви чоловіки однакові. Вам би тільки швидше та швидше… А навколишній світ, а побалакати, а вибачитися за свої та чужі гріхи…

Михайло Борисович: Мабуть у будь-яких видів стосунків є свій час. Немовлятами ми пізнаємо світ та дивуємося навколишньому середовищу, дітьми ми мріємо, молодими – кохаємось, у середньому віці лаємо керівництво держави, а на пенсії копимо гроши для дітей та онуків, спілкуємось з іншими пенсіонерами та знову дивуємось красі навколишнього середовища. Що ми з вами зараз і робимо. Життя кругле… З чого почалося, тим і закінчиться. Правда, треба тільки вибрати правильний напрямок руху… А то йти по колу в протилежну сторону не дуже приємна справа.

Антоніна Петрівна: Головне в нашому віці взагалі кудись йти… Й бажано не в напрямку крематорію або лікарні… Там, до речі, теж постійні черги під загально прийнятою назвою «жива черга»… «жива!!!»….Добре словосполучення, особливо у черзі до хірурга. Хоча, задля правдивості, маю відзначити, що 80 відсотків цієї пенсійної черги вже не дуже відповідають встановленним нормам щодо терміну «живий».

(в цей час до кіоску підходить перший потенційний покупець)

Леон Якович: Доброго дня, шановний Михайло Борисович. Вирішив завітати до Вас після другого келиха цілющої водиці. Вчорашній кросворд, що я у вас придбав, виявився не дуже цікавим. Кілька імен видатних корейських поетів та найпопулярніший вид інфузорій не дали мені змоги дійти до фіналу. Треба буде сьогодні взяти шось простіше, бо дуже хочется відчувати себе справжнім інтелектуалом. Чим зможете порадувати мене?

Михайло Борисович: Ви, як відпочиваючий зі стажем, вже мабуть повністю вивчили наш не дуже широкий асортимент. Залишились тільки загадки для малечі та ребуси для жінок. Скажу Вам, як ветеран «Союздруку», скільки не намагався ці ребуси відгадати, ніколи не збагнув логіки їх модератора.

Леон Якович: Як я вас розумію. Моя дружина, Роза Семенівна, за тиждень перед моїм від'їздом почала складати мені список подарунків, які я маю привезти з відпочинку. Кожний раз, коли перечитую цей маніфест, я дивуюся, як швидко зростає кількість наших родичів та знайомих. З мого останнього лікування я привіз чотири магніти, п’ять наборів місцевих трав'яних чаїв, три пакунки сушених грибів, шкарпетки із собачої шерсті та дві трилітрових банки цілющої води з бювету. На мої зауваження, що вода має бути випита протягом 10 хвилин з часу її під'йому на поверхню, моя Розочка відповіла дуже щиро та розумно. Вона сказала: «Льоня, це замовлення зробила нам сусідка з першого поверху. Коли вона вип'є цю субстанцію й не отримає бажаного покращення здоров'я, вона перестане нам заздрити й не буде більше на кожному куті кричати, що у цих Розенбергів грошей кури не клюють й вони можуть собі дозволити кожний рік турбуватись про свій шлунок на дорогих курортах. Хай краще тихесенько радіє, що ми витрачаємо кошти безглуздо й наш організм не отримує належної підтримки. І нам тихіше, і їй бальзам». Хоча, мушу зауважити, ніхто з наших родичів ніколи нам не привіз навіть сувенірної листівки. Ні, мабуть помиляюсь. Одного разу наш племінник привіз декілька цукерок та одноразові тряпічні окуляри для сну, що роздавали безкоштовно у літаку.

Михайло Борисович: Яка мудра у вас жінка. А чому ви ніколи не приїздите на курорт разом?

Леон Якович: Я був би дуже радий, якщо зміг би взяти з собою дружину. Але у неї дуже хворі ноги. Вона без підтримки не може пройти більше двухсот кроків. Я повинен завжди піклуватися нею. Вона відпускає мене сюди для того, щоб я відпочив й набрався сил на наступний рік. А я ходжу тут наодинці та постійно думаю про неї. На ці два тижня до нас приїздить її сестра зі Львова. Вона дуже прекрасна