Барбара Космовська - Samotni.com

Крізь стіну знову проривався дзвінкий голос Зосі: «Здібний… великі можливості… мислить по-науковому… ще нас здивує…»

«Звичайно, здивую, — подумки відповів він Зосьці, — ще й як». Хіба що не так, як уявляє собі та приємна, але якась навіжена вчителька.

Він заплющив очі. Потойбіч Зоська, певно, щомиті схоплюється з крісла і, як вона вміє, увесь час махає руками. Треба мати неабияку увагу, щоб пов’язати між собою слова і жести. На польській у нього не було з цим жодних проблем. Тобто коли він ще регулярно ходив до школи…

«О ні! Це вже вона перебирає! — засміявся сам до себе Віктор, почувши, як Зоська розводиться про крила Ікара. — Це ж було в першому класі!»

Хлопець пам’ятає, як він їх робив. Ці крила… Такий зразок, щоб кожен міг приміряти й відчути себе птахом. Навіть нівроку вийшли гострі білі пір’їни. Аж хотілося їх гладити і махати: добре, що він здогадався приладнати для цього спеціальну мотузку…

А Зоська говорила й говорила. З окремих фраз випливало, що згадувала вона конкурс шкільних творів.

Оце ще! Соромно про це згадувати! Про якийсь дурнуватий класний конкурс! Він виграв тільки нагороду… Вона ж сама її призначила, тож це не рахується. Крім того, писав він про самотність. У цій темі він уже зуби проїв і міг би давати інтерв’ю газетам. Що там інтерв’ю! Міг би зняти фільм! Із собою у головній (і єдиній) ролі.

Утім, чутно було тільки Зоську. «Вона так себе накрутила, що ця аудієнція триватиме, либонь, до весни, — міркував Віктор, намагаючись сидіти непорушно. Скрипіння стільця дошкуляло до живих печінок. — Директор, певно, задрімав», — посміхнувся він, уявляючи, як пан Куста хропе собі над записами.

Де ж пак! Директорський баритон знову проривається крізь звуконепроникні двері. Цей голос лякає навіть тих, кому все по цимбалах. «Ого! Тепер він дорікає Зосьці, що в мене вже був шанс. Може, й був. Залежить від того, як розуміти… — Віктор заплющує очі. — Я міг би щодня ходити до школи і мати добрі оцінки. Але життя, даруйте, не складається з добрих оцінок», — хотів би він сказати директорові. І не тільки йому. Він би залюбки поділився цією думкою з матір’ю. Він має багато чого їй сказати, але яка з цього користь?

Зося знову на підйомі: «До іспиту на атестат зрілості лише рік… дасть собі раду… я буду за цербера…»

«Цербер? — Віктор ворушить пам’яттю. — Знову міфи… і який там із Зоськи триголовий пес! Хіба що її скавучання трохи теє… собаче…»

Він думав, що їй не слід принижуватися. Ні задля нього, ні задля інших. Бо навіщо? Хто її просив? До того ж він, Віктор, нічого їй не обіцяв. Він би не міг… Добре, що директор намагається своїм суворим голосом втовкмачити це Зосьці. Повторює його прізвище на всі лади чи не в кожному реченні… І лади ці, ймовірно, досить різкі. Віктор знову глузливо посміхнувся. Часом у житті трапляється таке, що й директор нічого не второпає… З тих «ладів» він вивчив тільки основні: «Мільновича треба в міцних руках…», «Я не вірю Мільновичу…», «Мільновича ніякий чорт уже не змінить…»

Тим часом він, Мільнович, якому загрожує виключення зі школи через прогули, відсутність оцінок, брак виправдань і тисячу інших недоліків, узагалі не хоче вдавати когось, про кого торочить Зоська і кого давно вже немає. Він «лобур», «бовдур», «бевзь», «невдячний телепень»: його задовбали всі ці прізвиська, які він чує щоразу, тільки-но потикається на якийсь урок. Дістав його і весь його капосний клас: прилизані модники, ввічливі синки, слизькі пройдисвіти, що ховаються по кутках, а на додачу — жалюгідне співчуття Зоськи і жалісливі погляди, звернені на цілий його скарб: старенькі джинси й светр, який він отримав від своєї матері, перш ніж та поїхала.

Мати принесла той светр додому з гордістю і вивернула.

— Глянь, Вікторе! Made in England! Це добра якість! Купила випадково, але він нестандартний! Справжній, як мій квиток до Англії! Вдягнеш його, коли летітимеш до мене, синку! Обіцяй, що вдягнеш! — сяяла вона, і хлопчина посміхався, міркуючи, чи сподобається йому літати…

За дверима запала тиша. Він уявив собі Зосю, яка після битви стала як укопана. Вона більше не посміхається. А шкода, бо Віктор любить її посмішку. Навіть під час серйозного уроку як пирхне, бува, зо сміху, ні з того ні з сього, як маленька дівчинка. «Певно, колись була реготухою. І то реготухою дуже симпатичною», — подумав він, трохи збентежений ще одним проявом симпатії до своєї вчительки. Він намагався сховати цю незручну симпатію, вхопившись за якусь Зосьчину ваду, але йому нічого не спадало на думку. Зрештою, Зосьці, мабуть, наче миші на серці шкребуть. Вона як утомлений вітряк, який помахав крилами-руками й завмер, засумнівавшись в існуванні вітру.

Двері безшумно відчинилися. Зося глянула на нього мигцем.

— Рішення він прийме завтра. О дванадцятій, — оголосила вона.

Якби йому треба було визначити літературний жанр її голосу, він би назвав його елегією або плачем. У будь-якому разі чимось драматично плаксивим. Стілець під Віктором застогнав, глухо жаліючись. Хлопець зрадів, що можна вже йти.

А сьогодні, по дванадцятій, він дивиться на неї і дивується, що за день можна так посіріти.

— Не беріть ви так до серця, — заговорив він першим. — Мені взагалі було якось однаково…

— Не мели дурниць! — підвела вона на нього змучені очі. — Крім того, директор погодився на ще одну спробу. Ти залишаєшся.

— І що? Ви радієте? — запитав він трохи глузливо, скидаючи оком на портрет натхненного Міцкевича.

— А ти? — глянула вона