Маріанна Борисівна Гончарова - Там, де ми живемо. Буковинські оповідання

Терентія в клітці не лише на засув – він його легко відчиняв, – але й на защіпку. Річ у тім, що Терентій обожнював сидіти в теплому картопляному пюре. В центрі тарілки. І якщо раптом клітку забували замкнути, Терентій під час нашого обіду вилітав і купався в чиємусь пюре, заїдаючи купання котлеткою та овочами.

Того дня, коли Дзундзи приїхали сватати нашу Ліну, на лихо, готували саме картопляне пюре. Природно, що в метушні, бинтуючи Аркадія, накриваючи на стіл, відштовхуючи виваляну в землі та все ще мокру Кароліну, забули защепити Терентія. Він вовтузився недовго, відмикаючи свою клітку, – рівно стільки, щоб пюре злегка вистигло. Терентій вилетів саме тоді, коли випили третю стопочку за батьків і щоб мир був у всьому світі, і мама розклала в тарілки гаряче – фрикадельки з картопляним пюре. Ніхто не зауважив, як Терентій літає над столом, примірюючись, – він же маленький. Мами обговорювали варіанти весільного меню, Аркадій гомонів із Ліною, тато натхненно розповідав татові Дзундзі, котра риба на що клює. Терентія засікла тільки я, проте пізно… Папуга з усього розгону бухнувся пузом просто в центр тарілки тата Дзундзи. Той, ввічливо киваючи моєму татові, виявив непроханого гостя і спершу спробував непомітно виделкою зіпхнути папугу. Але ж Терентій не муха. До того ж у нього наш родинний характер: він не лише наполегливий, але й життєлюб. І тоді старший Дзундза змирився і наввипередки з папугою почав поглинати салат і фрикадельки. Я зачаровано стежила, кому ж більше перепаде… Вболівала за Дзундзу – він явно програвав. У Терентія завжди був чудовий апетит. Нарешті папуга наївся і, пригрівшись у залишках пюре, задрімав під людські теревені. І Дзундза-тато обережно доїв, що залишилось, делікатно оминаючи виделочкою картопляний острівець, на якому сидів посоловілий Терентій. На той час його побачили вже всі, але, на мій подив, мама Дзундза, дарма що була вчителем математики, щиро сплеснула в долоні й охнула басом: «Яка краса!» Наша мама сиділа з блідим видовженим обличчям і робила мені страшні очі, щоб я видворила Терентія на його територію, в клітку.

Моторошний зойк ми з мамою почули одночасно, коли розливали чай, – Ліна пішла до своєї кімнати за дитячими світлинами. Мама очима наказала мені побігти з’ясувати. Я побігла… Видовище було жахливим! Кароліна, наша болонка, замурзана, мокра і щаслива, затишно згорнувшись, спала просто на пальті мами Дзундзи – на новому червоному пальті, недбало кинутому на кріслі.

Ой-ой-ой! І то ще було не все. Не все. Пальто – дрібниці. Що там пальто… Ми з Ліною тихцем віднесли його до батьків у спальню, а потім уночі Ліна і мама вичистили його. Пальто – дурниці.

Страшна річ – ми зовсім забули про найголовніше. Ми! Зовсім! Забули! Про кота!!!

То була моя і тільки моя провина. Я обожнювала свою сестру. І щиро бажала їй щастя. І страшенно боялася, що її не візьмуть заміж за Аркадія через мене. Адже тато сказав, що дівчата – це такий товар, що його треба віддавати, поки просять.

Отож, я пригодувала вуличного кота. І у нього, в цього кота, з’явилася безсоромна звичка по горіху видряпуватися на вікно нашої з Ліною спальні. Зазвичай вечорами або пізніше він вештався сюди-туди підвіконням, гримів бляхою, підвивав і буцав головою скло. Одне слово, ті гості, котрі залишалися ночувати в нашій кімнаті, зазнавали вночі незабутніх вражень. (Якщо ми забували їх попередити.) Кімната ж бо була на другому поверсі…

І ось, коли вже всі вклалися спати, мама раптом охнула: кіт! Ми забули сказати їм про кота. І саме цієї миті пролунав гуркіт – кіт стрибнув на підвіконня. Ми – мама, тато, Лінка і я – в піжамах з’юрмилися біля дверей наших гостей, дослухаючись. Кіт гримів, як камінний господар, але жодних інших звуків не було: ніхто не кричав, не обурювався. Наші гості чи то завмерли з переляку, чи то знепритомніли…

Тато спустився вниз у двір, щоб погукати і нагодувати кота. А ми в жахливому настрої розійшлися по кімнатах. Найгірше було мені. Через мене Лінка могла залишитися старою дівою і все життя плести сині панчохи.

Вранці я все проспала. Коли я прокинулася, в домі пахло ваніллю: на кухні мама Дзундза і моя мама пекли оладки. Мама Дзундза щось неквапливо розповідала моїй мамі. Я прокралася до ванної – звідти було зручно підслуховувати: мама Дзундза розповідала, як вона познайомилася з татом Дзундзою, і як вони колись посварилися на мості, і тато Дзундза розвернувся й пішов геть. І тоді мама Дзундза закричала з моста на весь голос, – а в неї був ого який голос, – вона закричала так, що її почуло все місто: «Не покидай мене! – протрубила мама Дзундза. – Не покидай мене, Дзундзо!»

І тато Дзундза залишився. Назавжди.

І так мені це сподобалось, що я вийшла з ванної, побігла за підручником з математики і попросила маму Дзундзу пояснити мені формули скороченого множення, котрі я не розуміла й плутала. І вона пояснила терпляче та дуже зрозуміло. А згодом ми знову сиділи за столом, і наш тато разом із татом Дзундзою співали пісню про «побєжать за поворот», душевно і тепло.

Навесні наша Ліна вийшла заміж і стала Дзундзою. Батьки Аркадія у своєму місті розповідають, що вони взяли дівчинку з дуже хорошої, інтелігентної родини. І додають, що вони – тобто ми – дуже люблять тварин. І що це добре про них, тобто про нас, свідчить.

«Раз в крещенский вечерок…»

Я. І. Пащуку

Не розумію, що має на думці жінка, коли каже: «Я не така…»

Особисто я – така. Так. Я довірлива. Радісна. Я наївна. І