Глен Чарльз Кук - Чорний Загін

шляхів, які з’єднували між собою Міста-Самоцвіти. Верхні шари атмосфери були нерухомі, важкі та туманні. Лінія горизонту ледь виднілася. Але внизу, над самою водою, повітря рухалося. Навколо острова завжди віяв легкий вітерець, проте він уникав берега мов прокаженого. Ближче до мене, кружляли чайки -- похмурі й сонні; саме такий день чекав на більшість людей.

Ще одне літо на службі в Синдика Берилу, сповнене поту і бруду, невдячна справа – захищати його від політичних конкурентів і недисциплінованих місцевих вояків. Ще одне літо ми надриваємо сраки за нагороду, яка спіткала Патлатого. На плату гріх скаржитися, але праця не тішить душу. Наші давні побратими згоріли б від сорому, побачивши як низько ми пали.

Берил – місто злиднів, однак старовинне та інтригуюче. Його історія це бездонна криниця заповнена мутною водою. Щоб розважитися, я проникаю в її темні глибини, стараюся відокремити факти від вигадок, легенд і міфів. Справа ця нелегка, бо давні історики писали намагаючись догодити можновладцям свого часу.

Як на мене, найцікавіший період – древнє королівство, про яке вціліло найменше достовірної інформації. Саме тоді, під час правління Ніама, з’явилися форвалаки; після десятиліття сповненого страхом їх перемогли і ув’язнили в темній гробниці на горі Некрополь. Відгомін цього страху досі існує у фольклорі; форвалаками матері лякають неслухняних дітей. Зараз вже ніхто не пам’ятає ким були форвалаки.

Я знову вирушив, втративши надію перечекати спеку. Вартові в тінистих будках обмотали шиї рушниками.

Зненацька налетів вітерець. Док поглянув у бік порту. Острів огинав корабель – величезний, незграбний монстр, поряд з яким дхау і фелуки здавалися карликовими. Посеред роздутого чорного вітрила випинався срібний череп. Його червоні очі палали. За його поламаними зубами мерехтів вогонь. Блискуча срібна стрічка оточувала череп.

-- Що це в біса таке? – запитав вартовий.

-- Не знаю, Білосніжка.

Розмір корабля вразив мене набагато більше, ніж показне вітрило. Четверо другорядних чарівників з нашого загону здатні влаштувати незгірше видовище. Однак я ніколи не бачив галери з п’ятьма рядами весел.

Я згадав про свою місію.

Я постукав у двері Капітана. Він не відповів. Я зайшов без запрошення і побачив Капітана, що хропів у своєму великому дерев’яному кріслі.

-- Гей! – заверещав я. – Пожежа! Бунт в кварталі Сліз! Забава біля Східних воріт!

Забава – це генерал, що в минулому майже знищив Берил. Люди досі здригаються, почувши його ім’я.

Капітан не здригнувся. Він і бровою не повів. І не посміхнувся.

-- Ти геть знахабнів, Док. Коли ти навчишся субординації?

Мовляв, йди докучай Лейтенанту спочатку. Не заважай йому дрімати, якщо тільки Блакитні не штурмують Бастіон.

Я розповів йому про Патлатого і свою таблицю.

Капітан зняв ноги зі стола.

-- По-моєму, це робота для Добряка, -- його голос забринів суворо. – Чорний загін не потерпить злісних атак на своїх людей.

Добряк – наш найпаскудніший ротний. На його думку, десяток людей вистарчить, але він дозволив мені та Мовчуну піти з ними. Я можу залатати ранених. Мовчун згодиться, якщо Блакитним закортить поперти на рожен. Мовчун затримав нас на пів дня – йому заманулося збігати до лісу.

-- Що ти в біса задумав? – поцікавився я, коли він повернувся з пошарпаним лантухом.

Він тільки посміхнувся. Мовчун це мовчун, мовчуном і залишиться.

Таверна називалася Біля Дамби. Доволі затишне місце. Я й сам не раз зависав тут. Добряк відправив трьох людей до чорного ходу, по двоє біля двох вікон. Ще двох послав на дах. Всі будинки в Берилі мають люки на дах. Влітку люди сплять на дахах.

Решту він повів через головний вхід таверни.

Добряк був низеньким, зухвалим парубком, схильним до картинних жестів. Перед його появою повинні були б гриміти фанфари.

Натовп завмер, втупившись в наші щити та оголені мечі, в наші безжалісні обличчя, ледь видимі крізь щілини в забралах.

-- Верус! – крикнув Добряк. – Тягни свою сраку сюди!

З’явився дідусь родини власників. Він підходив до нас бочком, немов дворняга, який очікує копняка. Відвідувачі загули.

-- Тихо! – гримнув Добряк. Він вмів видобути голосний крик зі свого дрібного тіла.

-- Чим можу допомогти Вам, вельмишановні панове? – запитав старий.

-- Давай сюди своїх синів та онуків, Блакитний.

Заскрипіли крісла. Один з солдатів увігнав меч в стіл.

-- Сидіть спокійно, -- наказав Добряк. – Ви тут просто обідаєте. За годину ми вас відпустимо.

Старого почало трясти.

-- Я не розумію, сер. Чим ми завинили?

Добряк зловіще посміхнувся.

-- Він вміє вдавати невинного. Вбивство, Верус. Два вбивства шляхом отруєння. Два замахи на вбивство шляхом отруєння. Судді винесли вирок -- найвища міра покарання.

Він явно отримував задоволення.

Добряк не належав до моїх улюблених людей. Він назавжди залишився хлопчиськом, який любив відривати крильця мухам.

Найвища міра покарання означає, що після привселюдного розп’яття, людину залишають на поталу стерв’ятникам. В Берилі тільки злочинців хоронять без кремації, або не хоронять взагалі.

В кухні здійнявся галас. Хтось намагався вибратися через чорний хід. Наші хлопці були проти.

Головний зал вибухнув. На нас налетіла хвиля людей, що розмахували кинджалами.

Вони відтіснили нас до дверей. Очевидно, невинні боялися, що їх засудять з винними. Правосуддя в Берилі швидке, брутальне і суворе, та рідко дає обвинуваченому шанс виправдати себе. Кинджал пробився повз щит. Один з наших впав. Хоча з мене ніякий боєць, я зайняв його місце. Добряк сказав щось єхидно, я не розчув що саме.

-- Ти щойно втратив свій шанс досягнути слави, -- огризнувся я. – Я назавжди викреслю тебе зі свого Літопису.

-- Брешеш. Ти