Мирослав Жамбох - Альфонс

того ж у Грумука була душа колекціонера. Гадаю, він був знайомий з намистом, але за якихось невизначених обставин, їм довелося розлучитися. Мене це не дуже цікавило, набагато важливішим було, наскільки сильно він хотів повернути його, і скільки був схильний за це заплатити.

-- Знаєш, скільки воно коштує? – Він поглянув на мене. Очі в нього сяяли зеленим блиском смарагдів.

-- Звісно, -- кивнув я головою – Самі камінці біля тисячі вісімсот, але з огляду на майстерну оправу, коли воно останній раз потрапило на ринок, то пішло за понад дві й пів.

-- Ти все чудово знаєш, однак приніс намисто мені? За чотири сотні? – запитав він недовірливо.

-- На стільки ми домовлялися, до того ж я отримав аванс, -- знизав я плечима.

Хлопчик на побігеньках, який мене привів, дивився на мене, як на дебіла, охоронець поглянув зацікавлено, зате Грумук занімів. Мабуть, він не вірив, що я здобуду намисто, але аванс того вартував.

Про факт, що цих камінців я і так би ніде не спихнув, я промовчав. Кожен ювелір чудово їх знав і ніхто не ризикнув би купити такий гарячий товар. Ну, може, якби ціна виявилася ганебно низькою…

-- Якби так мені вдалося відкупити в молодого Гевіга Досвітню Корону, я мав би всі коштовні прикраси, в яких брала шлюб перша імператриця! – пробурмотів Грумук сам до себе. – Прекрасні камінці, прекрасне виконання, -- вихваляв він.

Що ж, в багатих свої пристрасті, які відповідають їхньому становищу. Але це не мало жодного впливу на те, що з паном Гевігом Молодшим ніяких справ він вже не матиме. Та це вже цілком інша історія.

***

Я отримав свої чотири сотні плюс десять відсотків премії й вийшов на вулицю. Чотири сотні – цілком непогана сума, а я саме потребую багато золота. Щоб сплатити старі борги. Кому і за що я винен, це вже моя справа. Сам волів би забути, та на жаль, не все так просто.

Мені захотілося трохи відпочити. Погуляти, випити кілька пляшок горілки, провести приємно час у борделі. А коли чотири зайвих десятки почнуть танути, неспішно пошукати нового заробітку. Я сподівався, що Грумук шепне про мене словечко там і сям. Траплялося, що за порядним замовленням мені доводилося находитися і кілька місяців. Тоді я ставав доволі нервовим.

Я знайшов доволі пристойний заїзд, заніс свої речі до кімнати й відразу ж спустився назад у шинок. На вечерю замовив пляшку житньої, шматок м’яса і почав спокійно їсти й пити. В шинку було людно, проте власникові вдавалося утримувати порядок. В одній залі зупинялися кращі гості – купці й ремісники, в іншій тіснилися перекупники й селяни, які не мали що покласти до рота, але все одно інколи приходили, щоб відірватися від повсякденних злиднів і пропити те, чого їм пізніше так бракуватиме. Шльондри кружляли поміж двома залами залежно від того, де саме відчували більші шанси підчепити клієнта. Я допив пляшку і замовив ще одну. Перехиляючи наступний стаканчик, я зустрів погляд однієї з дівчат. Її довге волосся мало колір стиглих каштанів. На обличчі вона не була красивішою за подруг, груди в неї були менші, але мене зацікавило, як вона рухалася. Як ходила. А оскільки зваблювала вона мене не нахабно, мені це сподобалося. Я вже не пам’ятаю, коли востаннє був у борделі. Я кивнув дівчині, вона підійшла і сіла за мій столик. Я налив їй стаканчик. Вона пригубила, а не вихилила весь.

-- Ти що за один? – запитала.

Я промовчав, спостерігаючи, як вона цідить житню.

-- Можна мені вина?

Я кивнув головою. Замовив.

-- Від тебе віє страхом, -- кинула дівчина. Як тільки корчмар поставив перед нею глечик червоного вина, вона підсунула до мене свою недопиту горілку.

-- І що, ти боїшся мене?

-- Я ні, але всі ці селяни навколо -- так. Я такі речі відчуваю. Отже, що ти за один?

-- Гість. Клієнт. Нічого більше, -- відповів я. – На горі в мене кімната. А глечик можеш взяти з собою.

Для себе я прихопив ще одну пляшку горілки. По-перше, вона була не така вже й погана, а по-друге, вже добрих кілька тижнів у мене не було нагоди порядно напитися.

В кімнаті я згріб весь мотлох з ліжка і просто скинув його на підлогу. Крім стола це був єдиний предмет меблів. Ліжко скрипіло від старості й роз’їжджалося, зате матрац виявився нещодавно набитим, покривала доволі чистими, та й клопів чи ще якихось паразитів видно не було. Через щілини в підлозі вривалися галас і випарування з шинку розташованого під нами. І все одно, це було одне з найкращих місць, в яких мені доводилося коли-небудь ночувати.

Я приліг на ліжку, дівчина присіла збоку. Я спостерігав за її обличчям, як щораз густіша темрява потрохи стирає з нього деталі, залишаючи тільки обрис. Я потрохи пив горілку, вона цідила вино.

-- Тобі це дорого обійдеться, я сиджу тут вже доволі довго, -- нарешті обізвалася вона.

-- Один золотий? – запропонував я ціну.

Я побачив, як вона здригнулася. Це була такса за речі, про які нормальні чоловіки, як правило, не просять. Але хто там знає, що таке нормальний чоловік.

-- Добре, -- все-таки погодилася вона.

В цю мить темрява повністю перемогла світло, і я вже не бачив виразу її обличчя. Я сів і почав роздягати її.

***

Було приємно, як завжди. Мабуть, трішки краще ніж останнім разом, проте без одкровень. Може й не варто було. Однак, я завжди повторюю це собі вже після справи. На якусь мить до мене повернулося почуття втрати чогось, чого я ніколи не мав, але знав, що воно існує.

Я випив. Досвід навчив мене, що такі почуття швидко минають. В темряві я прислухався,