Віктор Рубенович Балаян - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80

— А куди виїхали колишні мешканці?

— От цього не відаю.

— Ну що ж, дякуємо вам, товаришу Гарутюн. Тільки про одне вас прохатиму: нікому жодного слова. А як хто буде розпитувати, повідомте мене.

Наступного дня лейтенант Сагакян приніс мені план будинку, домову книгу і нові адреси колишніх мешканців. Дві сім’ї одержали нові квартири на Норкському масиві, інші дві — знімали кімнати, очікуючи, поки на старому місці зведуть новий будинок.

Я прочитав висновки медичного експерта, і в мене но лишилося ніяких сумнівів: десять років тому в будинку було вчинено злочин, який так і лишився нерозкритим. Можливо, хтось із членів чотирьох сімей щось знає про це або ж сам є вбивцею. Але хто?

Поки я гортав домову книгу, Сагакян доповідав про колишніх мешканців. На першому поверсі жили дві сім’ї — подружжя пенсіонерів з онуком і вчитель з дружиною та дитиною. На другому — сім’я комірника і подружжя інженерів.

Перш ніж розпочати слідство, треба було простежити зміни в складі мешканців за останні десять років, з’ясувати, кому належав підвал, у якому знайшли скелет жінки. І нарешті вивчити архів і переглянути нерозкриті справи десятирічної давності.

Я вирішив розпочати з учителя та подружжя пенсіонерів — тих, хто жив тепер на Норкському масиві. Й ось разом з дільничним інспектором ми стукаємо в двері квартири вчителя. Відчинила нам невисока огрядна жінка.

— Можна зайти? — запитали ми.

Жінка не без цікавості зиркнула через моє плече на погони дільничного, старшого лейтенанта.

— Я — дільничний інспектор вашого району.

— Щоб він провалився, ваш район… Уже пронюхали, еге ж? — Жінка кинула на мене колючий погляд.

— Атож, — не став перечити я. — Вже…

— А що ви можете знати, що? Якби знали, то не вірили б кляузникам. А ті вже й раді…

— То як, можна зайти? — повторив я і переступив поріг.

— Та вже ж заходьте, коли прийшли, — буркнула жінка.

У кімнаті вона витерла ганчіркою стілець, підсунула його мені.

— Що ж вам не до душі в нашому районі? Далеченько від центру? — запитав я.

— Та годі вам прикидатись… “Далеченько від центру”, — вона скривилась і кинула ганчірку на стіл. — Наче в центрі тих кляузників менше. Ну й типи!.. А вірмени ж! Здавалося б, пенсіонер, сиди собі вдома, ходи на базар, одержуй пенсію, так ні, суне носа в чужі горщики!

— По-вашому, виходить, що коли й станеться щось, то краще замовчати, аніж нас повідомити? — не втерпів дільничний.

— Станеться, замовчувати… — жінка повернула голову до дільничного. — Коли ви вже так стаєте на захист справедливості, то ловіть злодіїв і спекулянтів, а не чіпляйтеся до простого вчителя, який живе на свої трудові! Слухайте, товаришу, — звернулася вона до мене, — коли вже на те пішло, то давайте відверто. Ви знаєте, скільки в місті власних автомашин? А їх власники здебільшого мають місячну зарплату, скажімо, дев’яносто-сто карбованців. Ви запитали хоч одного з них, звідки в нього машина? Ні. І не запитаєте! А бігати перевіряти анонімки й чіплятися до бідного вчителя — на це ви мастаки!

Жінка немов з кулемета строчила, і до мене нарешті дійшло, що вона мала на увазі.

— Ви впевнені, що анонімку писали пенсіонери?

— А хто ж іще? Такі писаки, що ого-го! Пам’ятаєте той рік, коли з хлібом сутужно було? Наш сусід, ми тоді не тут жили, працював у пекарні. Тягав з роботи борошно і продавав нам. Пенсіонер теж купував у нього. Та як тільки з хлібом усе налагодилося, взяв та й написав до газети, мовляв, сусід колись борошно крав з пекарні. Знаю, що ви на це мені зараз скажете, — вона не давала мені навіть рота розкрити, — скажете — красти погано. Я теж так думаю. Але ж пенсіонер сам купував це борошно! Чому ж він завчасу не вхопив злодія за руку? Бо мав у ньому потребу. Тільки не подумайте, що я про всіх це кажу. Є серед них і гарні люди, але й отакі трапляються.

— А теперішні ваші сусіди? Чого б їм до вас отак ставитися?

— Ваше, кажуть, життя нам не подобається. Ви, кажуть, простий учитель, звідки у вас “Москвич”? Мовляв, порушуєте моральні принципи і таке інше. А ми живемо як люди, нікому нічого, і мухи не зобидимо.

— Ви працюєте?

— Ні, тільки чоловік. У мене дитина на руках.

— Скільки ж їй?

— Десять років скоро буде.

— А яка в чоловіка платня?

— До двохсот карбованців. Зараз ви спитаєте: “Як же він “Москвича” купив? А от буфетників, комірників з машинами не питаєте: “Звідки у вас “Волга” при зарплаті вісімдесят карбованців?” А вчителя, що в школі трудиться та ще й удома з учнями працює…

— Скільки ж у нього учнів?

— Коли як. Перед вступними іспитами до вузів багатенько буває. Працює, що той віл, не краде.

— Ви заспокойтеся, в нас і гадки не було перевіряти, на які гроші ви придбали автомобіль. Чого ви так розхвилювались?

— А навіщо ж ви прийшли? Невже вам не писали?., В цю мить зайшов господар, чоловік років сорока, інтелігентного вигляду, — цілковита. протилежність його дружині. Та й розмовляв він спокійно, лагідно, часом докоряючи дружині, вибачався…

Я його між іншим запитав:

— Скажіть, будь ласка, а це добре — підробляти вдома на учнях?

— Я їх не силую, самі просять. Та й хіба тільки я репетиторствую?

— Знаю.

— Мушу вам сказати, — вів далі він з гордістю, — багато моїх учнів успішно складають конкурсні екзамени в інститутах.

— А як решта учнів? Теж вступають?

— Цих менше. Знаєте, індивідуальні заняття — зовсім інша річ.

— Навіщо ж тоді школа? Мені здається, коли вчитель сумлінно ставитиметься до своєї справи, в додаткових заняттях не буде потреби.

— Може, ви з фінвідділу? — запитав учитель. — Так я податки сплачую…

— Залишимо поки що цю тему, — мовив я і звернувся до господині. — А той, хто писав про борошно, він що — жив у вашому будинку?

— Ні, поряд. А навіщо це вам? Коли це було! Десять років минуло…

— Я прийшов до вас саме у справі, яка сталася років десять тому.

— Що ти їм наговорила? — сердито запитав учитель. — Ви її не слухайте! Той сусід уже відколи не працює в пекарні. Навіщо ворушити минуле?

— Минуле іноді саме стукає в двері, — усміхнувся я і розіклав перед подружжям план колишнього їхнього будинку. — Ви можете показати ваше старе помешкання?

— А чого ж, ось ці дві кімнати на першому поверсі.

— Ви жили там удвох?

— Ні, — сумно відказав учитель, — з нами жила мати. Та вона рано померла, так