Стефан Грабінський - Саламандра (збірник)

й видавці страшенно на цю мову нарікали за її засміченість «русинізмами», себто українськими словами. Та не тільки слова, а й сама стилістика, побудова речень видавали в Грабинському українця. Через те всі видання дбайливо редагувалися. Але навіть виправивши окремі слова, не вдавалося розвернути речення так, щоб воно не виривалося з пут польської стилістики. Це щось подібне до російської мови О. Потебні й М. Драгоманова, яка теж зраджувала свою українськість.

У наш час популярність Грабинського, звісно, не може дорівнювати популярності Лавкрафта, хоча багато що цих письменників єднає, але все ж його перевидають, вивчають, фільмують і не тільки в Польщі, а й у США та Німеччині. Існують переклади багатьма мовами, у Росії, скажімо, видали навіть двотомник.

До нашого тому входять вибрані оповідання та повість «Саламандра», про яку польський дослідник Павел Матея написав: «Анджей Вєруш, учений і маг з «Саламандри» – то постать, з одного боку, досить анахронічна, а з другого – володіє всілякими атрибутами, які можна застосувати до сучасності. Духовна дисципліна, контакти з ефемерним буттям, із загробними світами, купи вчених і рідкісних книг – це щось, що нині піддалося певній трансформації, але надалі присутнє в жаху. В дійсності окультизм і ґноза були зазвичай прерогативою обраних, необов’язково гучно рекламованою. Не здається мені, щоб Ґрабинський в сучасній версії мусив би завернути у бік літератури більш суспільної чи психологічної. Як у свій час, так і тепер він залишився б напевно специфічним і не конче оціненим читачами. Хоч література жаху останніми роки переживає в Польщі роки розквіту, але письменників, яких можна б з ним порівняти, дослівно кілька».

Юрій Винничук

З ТОМУ «ДЕМОН РУХУ»

ГЛУХА ГІЛКА

(Балада колійова)

[1]

Поміж Оршавою і Билічем оновили і вирівняли колію. Вдалося це завдяки тому, що засипали мочарі над Вєршою. Внаслідок цього лінія значно скоротилася, бо потяг замість обминати багнистий терен великим, сильно на північ вигнутим луком, йшов зараз по його тятиві, прямуючи до мети просто, як стріла.

Такий скрут виявився дуже вигідним. Рух на колії значно прискорився, а околиця досі малярійна через суцільні багна, незабаром набрала характеру сухої, здорової рівнини, яка враз покрилася буйною зеленню.

Давню окружну гілку, прозвану тепер «глухою», замкнули й ізолювали. До розбору тору і усунення колійових об’єктів дирекція руху збиралася приступити допіру за якийсь час. Не було з чим квапитися, відомо ж: збурити легко, збудувати важче…

Тим часом за рік після офіційного закриття старої лінії стався факт дивний і несподіваний.

Одного дня зголосився у директора колійового департаменту в Оршаві такий собі Шимон Вавера, заслужений колійовий інвалід і кондуктор на пенсії з просьбою, аби йому віддали під опіку вилучену з руху «глуху гілку». Коли ж йому директор пояснив, що це зовсім зайве, бо петлю в найближчий місяць розберуть, і що функція «будника» в тих умовах була б принаймні ілюзорна, якщо не геть смішна, Вавера відповів, що буде пильнував старий тор цілком безкоштовно.

– Бо прошу пана начальника, – тлумачив гаряче, – в нинішніх тяжких часах то і на шини люди злакомляться. А шкода була б велика для колії, пане начальнику, велика шкода. Прошу самому порахувати: стільки доброго кованого заліза! Тори там завдовжки дванадцять кілометрів! Є чим поживитися. А я допильную вірно, як пес, пане начальнику. Не дам втяти ані одного метра! Слово старого кондуктора Вавери! Ані цента за те не хочу, ані зламаного шеляга. Хоч би мені пан директор сам пхав у руки, не візьму нічого. Я так тільки з любові великої до фаху і для гонору хочу бути будником на «глухій гілці».

Директор поступився.

– Га, коли вже так конечно, і то безінтересовно, пильнуйте собі тої лінії до часу. А відтак, – додав з усміхом легкої іронії, плескаючи його по плечах, – іменую вас віднині колійовцем «глухої гілки».

Вавера зі сльозами на очах стиснув долоню зверхника і вийшов з бюра щасливий, як ніколи.

Назавтра обійняв «службу». Забрав з собою з Оршави меблі, постіль, трохи книжок, кухонного начиння і, спакувавши те скупе господарство до візка, переселився на нове помешкання, яким мала віднині бути будка колишнього залізничника на вилученій з руху гілці. Був то будинок невеликий, зі слідами цілорічного занедбання, а проте в на дивовижу привабливому оточенні.

Втиснута у саме дно яру і лише два метри над рівнем насипу, будка виглядала здалека під своїм червоним дашком, як чарівна хатка з казки. Ялиновий лісок, що виріс півколом на гребені яру, обіймав її турботливими раменами і беріг від вітрів півночі. У вибиті вікна заглядали золоті голови соняхів, плівся широколистий люпин, у фантазійно вигнутих ринвах виляглися писклята ластівок. Перед хатою в садку, зарослому наглухо хабаззям, віддавалася вітрам на волю самотня тополя…

Вавера, наближаючись до нової садиби, обійняв закоханим поглядом хатину і жваво взявся до порядкування і направи.

А пошкодження були чималі, бо його попередник покинув пост відразу після того, як замкнули гілку, і будка, залишена на ласку долі, дуже потерпала від непогоди і людської хтивості. Проте Вавера не впав на духу і кинувся до роботи.

Повставляв вибиті та викрадені шиби, залатав діру в даху, направив вивалені з завісів двері. По тих найнеобхідніших заходах прийшла черга на реконструкцію майже прогнилої підлоги і зруйнованого паркана. Забрало йому це кілька днів часу, бо мусив усе робити сам, але гумору не втратив, а, навпаки, посвистував весело за роботою. Десь на схилку тижня, як уже робота була завершена, приплівся до нього якийсь блудний пес і поселився у пустій буді коло дровітні за будиночком. Вавера охоче прийняв його, уважаючи з’яву тварини за добру ворожбу на майбутнє.

Перший тиждень на новій посаді Вавера присвятив молитві та роздумам. Розлігшись пополудні в узвозі на траві, вліпив очі в майову блакить неба і запав у довгу задуму, з якої будили його допіру голоси вечірніх дзвонів, що напливали з Оршави…

Наступного дня з самого ранку розпочав службу з перегляду довіреної йому гілки.

Петля була досить довга, майже 12 км, і сливе від початку до кінця йшла глибокою, вузькою улоговиною, стіни якої творили проміжок, удвічі ширший за саму колію. Будка залізничника розташувалася менш більш посередині «глухої гілки», в місці, де лук її кривизни вигинався найдужче на північ.

Обхід зайняв Вавері майже п’ять годин, бо права нога з протезом нижче коліна неабияк перешкоджала йому. Задоволений з результатів, повернувся до будки перекусити.

Так виглядало, що гілка не була найгірша.

В одному тільки місці бракувало кілька метрів рейки, але то можна було якось доштукувати. Не святі горшки ліплять, подумав, краючи хліб і запиваючи його якоюсь імітацією