Ірина Сергіївна Потаніна - Бунт моїх колишніх

в цьому помешканні низькі стелі. Коли ніжка маленького стільчика приземлилася за якийсь міліметр від моєї скроні, про всяк випадок подумки повідомила, що все зрозуміла та богохульствувати надалі не збираюся. Здається, мені повірили. Веснянкуватий Тимків писок частково проглянув з отвору.

— Хелло! А дядько Жорик удома? — розтягуючи губи в безглуздій посмішці, поцікавився сусід.

— Ти обвалив стелю, щоб спитати мене про це? — не підводячись, тому що з горизонтального положення зручніше було споглядати руйнацію, озвалась я. — Загальноприйняті квартирні отвори тебе вже не влаштовують?

— Соррі, — вигляд у Тимка був зовсім не винуватий, — палкий привіт від радянських будівельників. Гаразд, заводський брак — діра в перекритті. Це я розумію. Але навіщо ж її, типу, таким пога ним розчином зашпаровувати? Разів зо два тільки й вдарив по підлозі, а воно он як вийшло…

— По-перше не двічі вдарив, а значно більше… По-друге, ти мені на будівельників не звалюй. Відповідати все одно тобі доведеться!

— Немає в світі справедливості, — зітхнув сусід, але все-таки тягар відповідальності на себе прийняв, — я зараз, типу, спущуся.

Спустився він, звичайно ж, через балкон. Отаку дивну манеру ходити в гості мав наш сусід. Втім, самі були в цьому винні. Якось Жорик забув ключі та продемонстрував Тимкові, як легко можна потрапити з його сьомого на наш шостий, і тепер ніяк не міг привчити сусіда заходити до нас через двері. У Тимка ж не було телефону, крім того, він з дитинства звик часто бувати в Жорика. Той дозволяв від себе телефонувати і ніколи не підслуховував розмов. Коли в домі з'явилась я, сусід засмутився не на жарт. Його героїчний ідеал — завжди самотній і відлюдькуватий Рембо-Жорик, раптом виявився банальним мужиком із родиною та цілком земними турботами.

«Нічого, хлопчику, — я раптом згадала про свою Велику Образу, — незабаром твій улюблений Жорик знову залишиться сам. Ось заберу зараз речі та й піду!»

«І кому ти зробиш гірше? — охоче завели суперечку Приховані Комплекси. Останнім часом вони складали рушійний механізм моєї свідомості, але зараз чомусь, вирішили утримати мене від будь-яких вчинків. — Те, що ти підеш, — для якого завгодно нормального мужика справжнє свято. Ти краще живи з ним вічно. Оце, я розумію, покарання». На власні Комплекси я ображаюся з дитинства, тому навіть не вступила в сумнівний діалог. Якщо їм Жорик подобається, нехай вони з ним і живуть. Щоправда, Георгію власних комплексів не бракує…

Ні, ви не подумайте, я не чоловіконенависниця яка-небудь. Такі думки спали мені тому, що якраз оцей Жорик — головна причина всіх моїх страждань останніх півтора років — виявився найсправжнісіньким зрадником. Саме він задурив мені голову казками про всеосяжну любов і мріями про власну розшукову агенцію. Саме з ним ми півтора року тому відкрили детективну агенцію «Order».

І не смійте говорити, що така назва чимось міліційним відгонить! Із англійської вона перекладається як «порядок». А решта — ваші дурнуваті домисли.

Повернімося до Жорика та до того, чому залишатися з цим типом не варто. Отож, півтора року ми мріяли про Справжню Солідну Справу і вдовольнялися нудотними дрібними замовленнями. Вистежували чиїхось гулящих чоловіків та підлітків, які втекли з дому. Розшукували зниклих домашніх тварин, з котрих особисто я змогла знайти тільки одну черепаху (єдине створіння, що не встигло далеко втекти за той час, протягом якого власники розмірковували, чи варто заявляти про його зникнення). Щоб не померти з голоду, Жорик працював охоронцем, а я строчила мерзенні статті для одного жіночого журналу. І ось нарешті здійснилося! Нам надіслали Велике Замовлення. Необхідно було охороняти одну поп-зірку під час двотижневої поїздки країною. Причому, за роботу обіцялася дуже солідна винагорода. Та що ви думаєте? Цей негідник Георгій заявив, що для вояжу передбачено лише одного сек'юріті. Він виїхав і покинув мене на з'їжу моїй власній люті. Раз у житті нам випало займатися чимось цікавим, і він не зволив узяти мене з собою!? Перші три години по його від'їзді я просто не відповідала на дзвінки мобільного (нехай думає, що я вмерла, не знесла тягаря зрад ництва). Потім усе-таки змилостивилась і почала брати слухавку. Зрештою, потрібно ж якось було повідомити йому, що я йду геть і жити з таким егоїстом більше не збираюся. Жорик телефонував кожні дві години, з досвіду попередніх сварок знаючи, що рано чи пізно я заспокоюсь, прийму його вибачення і заявлю, що повертаюся. Гарненько влаштувався, скажу я вам: з ним заочно розлучаються, заочно ж сходяться знов. Я на грані нервового зриву від настільки глобальних змін, а йому байдужісінько! Він, бачте, у відрядженні роботу виконує.

«Оце вже ні! Я так жити далі не збираюся! — біснувалося всередині моє Самолюбство. — Провчу цього зрадника як слід! Піду! — покарання справді здалося мені не надто страшним. Необхідно було посилити. — Не просто піду, а складно. Піду до іншого чоловіка! — ця думка на мить шокувала мене. — А що? Нема нічого простішого. Так Жорикові й треба. Знатиме, як їхати, залишаючи мене саму, — я прибрала гордовитої пози та обдарувала дзеркало томливим поглядом. Виходило досить кумедно й не надто гарно. — Дарма, технологіями оволодіватимемо пізніше. Головне — знайти гідну кандидатуру».

Телефон задзвонив саме тієї миті, коли на балконі змалювався силует Артема. Я владним жестом тицьнула вказівним пальцем у крісло, змусила сусіда присісти й схопила слухавку.

— Так, любий, — медовим голосочком проспівала я. Не вистачало тільки, щоб Артем був у курсі наших сварок.

— Е, — від такого звертання Жорик якось розгубився, — ти вже прийшла до тями? Чудово, хочу дещо тобі розповісти.

— Ні, — чарівно перебила я, — це я хочу тобі щось розповісти. Ти знаєш, що в моїй стелі — дірка?

— Знаю. Тільки ти, напевно, хотіла сказати «у голові»? — зовсім щиро взявся виправляти мене благовірний.

Ні, ви бачили?! Він ще й знущається!!!

— Знаєш