Тетяна Тиховська - Антхіл

Дідько, дідько, дідько! Знову Я лаюсь. Як вони.

Завше так.

Від пострілу ворони зірвалися з дерев і оглушливо закрукали. Багацько їх здійнялось, ціла хмара. На якусь мить крила затулили чи не все небо. Не відомо, чи насправді вони злякалися, чи сумлінно виконували роль глашатаїв будь-яких новин у лісі.

— От пекельне кодоло! — вилаявся один молодий мисливець і направив в зграю дуло рушниці.

— Гекторе, облиш, не здіймай зайвого ґвалту, — зупинив його супутник, теж молодий, але більш розважливий. — Розумію, тобі кортить випробувати новеньку рушницю. Та ти по кого приїхав? По козулю? Ото й стій тихенько, очікуй, коли загоничі виженуть тварин. Можливо, якась кізочка після пострілу відстрибнула та завмерла, аби визначити, що воно було. А потім як помчить щодуху! Вибігти може будь-якої миті. То ти пильно дивись, аби не проґавити.

Потроху-потроху птахи заспокоїлися та знов посідали на свої спостережні пости ген високо на деревах.

А внизу, під покровами дерев терпляче очікували на здобич кілька мисливців.

Було 29 грудня, закінчувався сезон колективного полювання на ратичних лісових тварин. Тож кілька мисливців вирішили проводити старий рік як справжні чоловіки, зі зброєю в руках. Домовились, що як хтось вполює дичину, то забере собі тільки голову, а решту приготують для всіх. І тут таки, в лісовій хижці єгеря, проведуть старий рік. Чи не мрія для будь-якого чоловіка? Незабутнє святкування!

Серед гурту мисливців були два друга — Гектор і Богдан. Обидва кияни. Обидва мешкали в одному багатоповерховому будинку. Обидва разом вчилися в школі. І навіть народилися в один рік і в один день. Буває й таке. Як були молодші, ревниво мірялися, хто вищий. Та згодом Гектор обігнав Богдана зростом, а Богдан друга — м’язами. Гектор ріс сором’язливим, Богдан — задиркуватим. Гектору з усіх уроків подобалася математика, Богдану — фізкультура. Пізніше Гектор поступив вчитися на фахівця з атомної енергетики, а Богдан — з пожежної безпеки.

Коли у Гектора з’явилася така собі Лєра, Богдан не сприйняв її всерйоз. Навіть трохи глузував, мовляв, вона собі наростила зуби, аби встромитися ними у таких лантухів, як Гектор.

Лєра працювала стоматологом і дійсно мала трохи величенькі, рівненькі, як зернятка кукурудзи, білі-білісінькі зуби. Чи справжні, чи штучно вирощені — хто ж розповість?

Це у Гектора була перша дівчина. І він, очманілий від незвичних почуттів, досить швидко вирішив одружитися. Богдан намагався відмовити друга, мовляв, погуляй ще, не поспішай. Може, кращу стрінеш.

Та марна справа — відмовляти молодих від шлюбу. І мати Гектора наречену вподобала, вже онуками марила. Тож невдовзі думали й весілля відгуляти.

Богдан був мисливцем зі стажем. Кілька разів поспіль він щороку приїздив саме сюди, в малесенький хутір біля Оселі, що на Яворівщині. Йому тут подобалося все: і усталений гурт мисливців, і природа, і місцевий єгер. Як його ім’я, той, мабуть, і сам забув. Всі звали його просто Дід. Маленький, зморщений, жилавий. Мовчазний, але приязний.

Саме Богдан заохотив до полювання Гектора. Звісно, поки той виправив всі документи, поки походив в учнях, деякий час минув. Аж тоді батько, як був на заробітках в Італії, привіз йому розкішну рушницю. Тож на цей раз Гектор був вже не загоничем, а мав номер, тобто стояв на своєму місті та очікував на тварину.

Богдан насилу умовив друга поїхати на полювання саме напередодні Нового року. І цим заробив собі в особі Лєри запеклого ворога. Тільки він не дуже тим переймався. На відміну від Гектора. Зараз, коли інші чоловіки мали у головах тільки задоволення від полювання та очікуваного після нього святкування, Гектор час від часу повертався думками до досить прохолодного прощання з дівчиною. І це неабияк заважало насолоджуватися саме полюванням. В мріях він бачив, як повернеться до Лєри. З трофеєм, ясна річ. Привезе голову розкішної козулі, покладе її до ніг коханої…

— Стріляй, стріляй же, йолопе! Просто на тебе біжить! — почув Гектор відчайдушну лайку та просто перед собою побачив самочку козулі з охайними ріжками. Козуля прийшла до тями значно швидше за хлопця і, скочивши відразу метрів десь на сім, минула шеренгу мисливців і побігла в ліс.

Гектор розгублено обернувся, побачив лише біленьку латку з куцим хвостиком, що швидко віддалялася, і мимоволі пробіг кілька кроків навздогін.

Раптом черевик зачепився за припорошений снігом корч, і Гектор впав на сніг. Хлопець спробував підвестись, але через те гомілка вивернулася в один бік, а стопа в іншій. Ногу пронизав кусючий біль. І в ту мить, коли Гектор втрачав свідомість, десь збоку пролунав постріл.

Отямився він від ляпасів по щоках. Підняв повіки — біля нього навколішки сидів Дід.

— Очуняв? — запитав співчутливо. — Нарешті. Дуже боляче?

Гекторові соромно було зізнатися, що нога просто болем болить. Він спробував трохи підвестися аби сісти, та біль видушив з його грудей затяжний стогін.

— Спокійно, хлопче, спокійно! — застережливо проказав Дід. — От рухатися як раз тобі не треба. Зараз я на ногу шину накладу, аби гомілку зафіксувати. Скоро приїде мій помічник, відвезе до мисливської хатинки. А я тут зберу решту гурту й наздожену вас.

Мова у Діда була повільна, заспокійлива. Рухи впевнені, вправні. Він налаштував на ногу шину й тепер неквапно вирізав з гілки костур.

— А козулю таки вполювали, — за хвильку промовив Дід. — Не ту. Та, що вбігла, самиця була. А слідом за нею біг самець. Його й поцілили. Богдан поцілив. Тож без дичини ви на Новий рік не залишитесь.

Гекторові злегка штрикнуло самолюбство. Краще б всі зазнали невдачі, не так дошкульно власним амбіціям. І трохи муляла думка, як його тепер стріне наречена.

Почулося муркотіння двигуна, неподалік зупинився всюдихід на гусеничному ходу. З