Баса Джанікашвілі - Гра у вoйнушку

Хто така Віра Кекелідзе? Вона домо­гос­подарка. Якщо придивитися, можна помі­тити, що вона на кілька років молодша за Гурама. І як кож­на грузинська жінка — справжня дружи­на. Дружина, гнучка характером і зазвичай слух­няна. Зазвичай, але не завжди. Якою є формула краси Віри Кекелідзе? Відповідь перша — гід­ність, збережена історичною пам’яттю, друга — врівноваженість, третя — відсутність уваги. Незважаючи на такі якості, у власного чоловіка вона вже в печінках си­­дить. На думку Гурама Дарчія, головною про­­блемою грузинських дружин якраз і є збе­реже­на істо­ричною пам’яттю гідність. Віра Кекелі­дзе так, ясна річ, не вважає. Вона впевнена, що чоловік її не розуміє. Фундаментом сім’ї Віри Кекелідзе та Гурама Дарчія є їхній син Гівіко. Коли б не він, ця пара вже давно жила б серед руїн, що залишилися від їхньої сім’ї.

Їхні родичі кажуть, що Гівіко розумніший за власних батьків. Така оцінка робить неабияку приємність батькові. Гівіко полюбляє футбол, малювання і природу. Він справді розумний та слухняний хлопець, однак інколи буває впертим. Не дражниться. Має багато друзів і вважає, що батьки лінуються подарувати йому братика. Гівіко дуже любить свого майбутнього брата. Піддаючись на підмови друзів, він щомісяця вигадує для нього но­ве ім’я. Гівіко підозрює, що лише він може примирити маму й тата. Тому я називаю його фундаментом сім’ї.

Район Сіоні, кодова назва — дачне селище. Щороку тут відпочиває родина Дарчія. У Сіоні де­шево, до того ж недалеко від Руставі. Та головне не це. Район Сіоні — місце водночас і для гірського, і для водного відпочинку. Тут є велике штучне озе­ро — водосховище, електроенергія з якого надходить у столицю. Влітку в Сіоні можна і купатися в озері, і прогулюватися красивими горами та лісами Тіанеті. Тож мати-природа запропонувала родині Дарчія ідеальний відпочинок. До того ж з кожним роком відпочивальників стає дедалі більше. Рік у рік Сіоні є дуже популярним, а для ігор та розваг десятирічного Гівіко тут неабиякий простір. У центрі Сіоні можна розважитись комп’ютерними ігрови­ми автоматами і придбати свіжі, ранкові ку­рячі яйця. Раніше тут була ще й риболовна станція, однак потім її власник збанкрутував. У Сіоні легко відпочивати. Окрім молоді, тут ніхто не викаблучується. Бійки бувають рідко, ще рідше когось можуть поранити. Влітку мало хто помирає — таке трапляється раз на десятиріччя. Мешканці Сіоні випікають хліб, хачапурі та горіхові пироги. Вирощують картоплю, квасолю та заквашують мацоні. Велика рогата худоба тут рідкість, як і в інших гірських регіонах Грузії. Але багато хто тримає свиней. Під час сумнозвісного свинячого грипу місцеві вимагали знищити всіх свиней, окрім своїх. Втім, на свинячий грип так ніхто й не захворів. У Сіоні гарний, здоровий клімат. Вечорами, коли сонце ховається за гори, стає прохолодно. Вночі кожен відпочивальник вдивляється у небо і рахує зірки. Так вони намагаються передбачити погоду на наступний день. Бо коли йде дощ, у Сіоні немає чого робити, і від нудьги народ починає читати. А грузини цього до смерті не люблять робити на відпочинку. Через те, що селище розташоване близько від столиці, тут спостерігається ще одне незвичне явище — в робочі дні у Сіоні стає менше чоловіків. А у п’ятницю–суботу, навантажені їжею й товарами, вони провідують сім’ї, і в такі дні дружини й діти лягають спати раніше. Ви ніде не побачите викинутого лушпиння від соняшникового насіння або вогнищ. У п’ятницю та суботу Сіоні стає схожим на пансіонат для людей похилого віку. А з вечора неділі, коли чоловіки один за одним сідають у машини і прямують до Тбілісі, Сіоні знов наповнюється шумом та гамором: матері виходять потеревенити, діти запалюють вогнища, і перед тим, як лягати спати, усі разом рахують зірки. Чого ще потрібно традиційним, нічим не примітним грузинським родинам?

8 серпня 2008 року випало на п’ятницю. Гу­рам Дарчія вийшов з роботи раніше і попрямував до Сіоні. У Грузії розпочалася чергова війна з Росією. Тому до спортивної сторінки в газеті нікому не було діла. Гурам Дарчія встромив до банкомата чорну пластикову картку і зняв усі заощадження із залізного ящика, який ще півгодини тому був вщерть наповнений купюрами. Саме стільки часу йому довелося стояти в черзі для того, щоб зняти гроші. Після цього він зайшов до крамниці, де зустрів колишнього колегу, який жив на Агмашенебе­лі. Із двома целофановими пакетами, набитими товарами, той крутився довкола обох кас, продовжуючи купувати продукти.

— Я не купляв горох з дев’яносто третього року, — привітався колишній співробітник.

— Я просто тут, у дворі купив два мішки картоплі. Вже подорожчала, — відповів Гурам.

— Є десь цукор? — спитав колишній колега.

— Так, лишалось трохи. Давай, може встигнеш.

Не попрощавшись, колега пішов.

— «Снікерсів» теж купи. Хто його знає, що буде далі, — гукнув йому в спину Гурам.

— Я «Снікерси» з дев’яносто п’ятого не купляв, — відповів той. Гурам подумав, що бачить цього колегу востаннє. Але біля каси вони знову зустрілись.

— Я на Плеханова живу, біля Міністерства оборони. Вони оголосили евакуацію населення, і я перевожу сім’ю до родича.

— Мої у Сіоні. Треба дістатись туди якнайшвидше, — нервував Гурам.

— Ого! То давай, щоб дороги ще не закрили, — встиг сказати колишній колега.

Гурам вів «Опель Вектра», не думаючи про те, що його залізний товариш ще має спустити його донизу, з гір. Дорогою він не нервувався. Він просто не встигав нервуватися. Подумки склав чіткий план евакуації сім’ї. Їх