Катерина Щоткіна - Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

зі Львова. Про нові жахи, що прийшли на зміну. Про стіну, повз яку ходили гімназисти щоранку, а під нею ще довго лежали трупи розстріляних нацистами заручників — «для залякування». Про загибель єврейської сім’ї, з якою дружила родина Гузарів, і обшук, учинений нацистами в будинку за підозрою в переховуванні євреїв. Про болісний моральний вибір, через який доводилося проходити всім, кого затягнуло в ті страшні події. Може, саме тому про свою втечу патріарх говорить, як про «щасливу». Він знав і розумів, від чого вони тікають. Від місця, з яким було пов’язано стільки страху, стільки незрозумілого (бо нелюдського!), і тому хотілося кудись виїхати…

Можна було б сказати, що для шестирічного Любомира дитинство закінчилося 1 вересня 1939 року, бо війна й дитинство здаються дорослим несумісними (утім, це не заважає тим самим дорослим розв’язувати нові війни). Але це лише мовна фігура. Дитинство триває, просто пригоди стають небезпечними, а кров, біль, смерть — справжніми, від чого й дитячі страхи набувають геть інших, брутальніших обрисів.

Під час війни ніхто не зайнятий «пошуком себе». Дітей це стосується тією самою мірою, як і дорослих. Усе «знаходиться» само собою. Але якщо в дорослих війна викреслює майбутній час і звужує життя до сьогодення, то в дітей майбутнє навпаки — окреслюється досить чітко.

На запитання про той період, коли діти хочуть стати то льотчиками, то ветеринарами, то водіями трамваю, Любомир Гузар у відповідь лише знизує плечима. Він завжди хотів бути священиком. Це «завжди» звучить аж надто твердо. Жодних сумнівів. Такий вибір міг би здатися дещо дивним, адже хлопчики, як правило, мріють про бойові подвиги й військову кар’єру. З іншого боку, мріяти про щось мирне під час війни досить природно. До того ж, в окопах, як відомо, атеїстів немає, і в підвалі під час бомбардування, мабуть, теж. Але ці міркування стосуються швидше дорослих, які свідомі небезпеки і власної безпорадності. У дитини інший погляд і мотиви. Священство — та сама служба. Тут також «на війні як на війні». Відмінність у тому, що на цю війну не спізнишся, вона не закінчиться раніше, ніж ти сягнеш призовного віку. І тут немає жодних сумнівів щодо поділу на «своїх» і «ворогів», ти точно воюєш на боці Добра й Любові. Утім, у десять років про це можна хіба здогадуватися, відчуваючи невиразний потяг до того, що дозволить упевнено долати страх, іти вперед і чітко бачити вдалині попереду не руїни й смерть, а Світло і Життя.

Оскільки в родині Гузарів були священики, думки про можливу церковну кар’єру Любомира заохочувалися. Відіграла роль і харизматична фігура митрополита Андрея Шептицького, який у той час став для українців Галичини майже пророком. На Гузара справляло враження, що його батько, хоч був не надто занурений у церковне життя і до питань віри ставився без фанатизму, завжди відгукувався про митрополита з великою повагою. І сам Гузар донині з дитячою гордістю при згадці імені Шептицького говорить: «А я його бачив!» І в тому, як Блаженніший виголошує цю фразу, завжди чути нотку хлоп’ячого вихваляння — ніби він бачив здалеку, видершись на ліхтарний стовп, прихід до міста видатного полководця чи імператора.

Коли Любомир закінчив початкову школу, він спробував наблизитися до здійснення мрії про священство. Бабуся відвела його до монастиря редемптористів[2], при якому був «не те щоби новіціят[3], але щось на кшталт малої семінарії», як каже сам Блаженніший. Ішов 1943 рік, і настоятель монастиря порадив 10-річному хлопчикові, точніше його бабусі, не поспішати. «Часи тепер непевні. Нехай вступає до гімназії, закінчує її — і тоді приходить до нас», — сказав він. Гузара «не прийняли». Це була перша невдача майбутнього кардинала — перша в цілій низці невдалих спроб пов’язати свою долю з монастирем. На щастя, ця поразка не знищила бажання хлопчика йти духовним шляхом.

Отець-настоятель мав рацію: усього за рік після цієї розмови родина Гузарів поїхала зі Львова і взагалі з України. Та й у самих редемптористів було замало шансів вижити в переможній Країні Рад з її войовничим атеїзмом.

* * *

Якось у розмові з журналістами патріарх Любомир зауважив, що Священна історія — це не те, що трапилося в давно минулі легендарні часи. Вона розгортається в нас на очах і за нашої безпосередньої участі. Отже, центральний сюжет дитинства Блаженнішого — утеча, і, так чи інакше, це «втеча до Єгипту».

Темі втечі й біженців в інтерв’ю і посланнях Любомира Гузара відведено особливе місце. З того часу багато що змінилося (інша війна, люди, обставини), а він досі наполягає на тому, що сутність проблеми залишається незмінною. І по суті це та сама «втеча до Єгипту».

Дві тисячі років тому обставини склалися так, що Йосиф мусів узяти Марію та малого Ісуса й утікати з ними до Єгипту. Про цю подію складено багато легенд, у яких розповідається про те, що Пресвятій родині допомагали різні рослини, тварини чи люди. Наша уява вимальовує собі живописний образ тієї втечі, й іноді може навіть здаватися, що Йосиф і Марія з дитям перебували в Єгипті у якомусь люксовому готелі біля моря, і їм там жилося дуже добре. Насправді так не було.

У наш час в Україні є майже півтора мільйона біженців. У 40-х роках минулого століття, під час Другої світової війни, таких людей називали скитальцями, бо вони мусили не тільки втікати, а й скитатися чужиною. Подумаймо, яким є життя сучасних скитальців, тих, що були змушені з різних причин покинути свої домівки і майно на Донбасі? Вони прибули в інші регіони України, але їх зустрічають по-різному: десь — радо, надаючи допомогу, в іншому місці — не виявляючи милосердя і розуміння. Так трапилося й з Йосифом, Марією та Ісусом. Немає підстав думати, що там, у Єгипті, з’явилися ангели й оголосили місцевим мешканцям: «Увага: тепер у вас тут перебуває воплочений Син Божий, поводьтеся з Ним відповідно». Були, напевно, добрі люди, які з розумінням ставилися до тієї молодої сім’ї з дитинкою, але, можливо, були й інші, котрі казали: «О, ще одна юдейська родина прийшла до нас заколочувати наше життя». Не знаємо, чи було легко Йосифові знайти там якусь роботу, щоб здобути кошти на утримання сім’ї. Не знаємо, як вони вижили в тих умовах…

Воплочений Божий Син уже на початку свого перебування між людьми прийняв і цей вид терпіння — бути скитальцем. Сьогодні нам це легше зрозуміти, бо поняття біженців, скитальців є «живим» у нашому суспільстві. Ісус Христос, розповідаючи про Страшний суд, це остаточне об’явлення Божої любові й справедливості, згадує між голодними, спраглими й ув’язненими також і чужинців — немісцевих, нетутешніх: «Я був чужинцем, і ви мене не прийняли» (Мт. 25:43). «Може, нам дотепер важко збагнути, що то за чужинці, про яких говорить Господь. Сього­дні, думаю, ми дуже добре починаємо це розуміти», — казав Блаженніший в одній зі своїх проповідей.

«Я був чужинцем». Майже цими словами Гузар говорить про себе в численних інтерв’ю теперішнього воєнного часу: «Я теж із біженців», — і ці